Загадка старої дачі: що сліпа бабуся довгі роки ховала за дзеркалом

Пилозбірники.

Оксана мовчки підійшла до неї і кинула стос чеків на килим, прямо перед носом зовиці.

Тетяна завмерла, повільно взяла верхній чек, подивилася на нього, потім на Оксану. В її очах не було страху, тільки легке роздратування.

— Ну то й що? — запитала вона, відкидаючи папірець. — Знайшла все-таки. Бабця, стара відьма, навіть з того світу примудрилася напаскудити.

— Ти знала, — голос Оксани був тихим, сиплим. — Ти весь цей час знала.

— Звісно, знала. Я це й організувала, дурепо ти набита. — Вона встала, обтрусила руки і підійшла до Оксани впритул. — А що мені залишалося робити? Коля був на межі. Ти його запиляла: «Колю, борги», «Колю, шукай роботу», «Колю, допоможи з Поліною». Ти хоч раз запитала, як йому важко? У нього криза була. Справжня. Він взагалі нічого не хотів через твоє ниття.

Оксана відступила на крок, немов її вдарили.

— Я… я просто хотіла, щоб ми жили нормально. Щоб у нас були гроші на їжу.

— Гроші, гроші, гроші! — передражнила Тетяна. — Ось бачиш? Ти тільки про це й думаєш. А я брата рятувала. Так, відправила його в санаторій. Так, на бабчині гроші. А на чиї ще? Твоїх копійок навіть на аспірин не вистачить. Він там лікується, відновлюється. А ти… ти повинна була потерпіти. Заради сім’ї.

— Я працювала за трьох, — прошепотіла Оксана. — Я мила за його бабусею…

— І що? Це твій обов’язок. Ти дружина. — Тетяна тицьнула пальцем їй у груди. — Ти повинна забезпечувати тил, а не скиглити. А тепер що? Побіжиш розлучатися? Давай. Кому ти потрібна з причепом і без житла? Ця квартира наша з Колею. Дача бабчина, а значить, теж наша.

Оксана мовчки розвернулася і пішла до виходу.

— Гей! — крикнула їй у спину Тетяна. — І не думай Колі дзвонити! Не псуй йому терапію!

У машині Оксана все-таки набрала номер чоловіка. Довгі гудки змінилися механічним голосом: «Номер не обслуговується». Вона набрала ще раз, і ще. Тиша.

Вона сиділа, вчепившись у кермо, і раптом згадала, як рік тому Микола лежав на дивані, втупившись у стелю, а вона ходила навколо нього і бубоніла: «Вставай, іди на співбесіду, нам за іпотеку платити нічим». Вона не питала, що в нього на душі, вона просто вимагала. Може, Тетяна права? Може, вона сама його довела? Може, вона була поганою дружиною: занадто жорсткою, занадто приземленою?

Вона заплющила очі, і провина, липка і тягуча, почала заповзати в душу. «Я не побачила, що йому погано, я думала тільки про гроші». Але потім перед очима спливло обличчя вмираючої Зінаїди, її синці на руках, її страх. І чеки зі спа-салону: масаж гарячим камінням… Того дня, коли в Поліни піднялася температура під сорок, а Оксана не могла купити ліки, бо Микола втратив останні гроші.

Ні, це не криза. Це підлість. Оксана завела мотор, їй потрібно було поговорити з кимось. У дворі вона зустріла сусідку, тітку Валю, з якою вони завжди віталися.

— Доброго дня, пані Валентино, — спробувала посміхнутися Оксана.

Сусідка різко відвернулася, підібгала губи і прискорила крок, демонстративно дивлячись в інший бік.

Біля під’їзду шепотілися дві бабусі. Побачивши Оксану, вони замовкли, проводжаючи її колючими поглядами.

— Отруїла, кажуть, — донеслося їй у спину, коли вона відкривала двері під’їзду. — Заради квартири. Гадюка підколодна.

Оксана завмерла. Значить, Тетяна вже попрацювала, чутки в їхньому дворі поширювалися швидше за вірус. Тепер вона не просто покинута дружина, вона — вбивця.

Вдома вона зателефонувала мамі.

— Мамо, я знайшла чеки, Коля не на вахті. Він у санаторії. Вони брехали мені…

У слухавці повисла тиша. Потім мама зітхнула, важко, зі звичною покірністю.

— Оксаночко, ну що тепер поробиш? Чоловіки, вони такі. Слабкі. Може, й справді хворів? Ти не рубай з плеча. У тебе Поліна, їй батько потрібен. Потерпи, доню, будь мудрішою. Повернеться, покається. Сім’ю руйнувати — остання справа.

— Мамо, він вкрав гроші у сліпої бабусі! — закричала Оксана, вперше підвищивши голос на матір. — Він кинув мене одну розгрібати весь цей кошмар!

— Не кричи, — злякано сказала мати. — Сусіди почують, соромно ж як… Терпи, Оксано. Заради дитини терпи.

Оксана натиснула відбій, телефон полетів на диван.

Вона залишилася одна, в повній ізоляції: чоловік зрадив, зовиця ненавидить, сусіди зневажають, рідна мати радить терпіти. Вона підійшла до вікна, вечір опускався на місто, запалюючи вогні в чужих, теплих вікнах. Їй хотілося зібрати речі, забрати Поліну і поїхати куди завгодно: в гуртожиток, на орендовану квартиру, на край світу.

Але потім вона згадала слова Зінаїди: «Зазирни за дзеркало». І той погляд: ясний, пронизливий. За дзеркалом були не тільки чеки, там були виписки з рахунків, документи. Бабця не просто так відправила її туди, вона залишила їй зброю. Якщо вона зараз піде, вона втратить усе: Тетяна продасть дачу, квартиру, виставить їх з Поліною на вулицю без копійки.

І ніхто не дізнається правди: Микола повернеться героєм з вахти, а вона залишиться міською божевільною, яка отруїла свекруху. Оксана підійшла до дзеркала в передпокої, на неї дивилася втомлена жінка зі згаслими очима.

— Ні, — сказала вона своєму відображенню. — Я не піду.

Вона витерла залишки туші під очима і розправила плечі. Спина звично занила, але вона не звернула на це уваги. Вона залишиться, вона буде грати роль: роль скорботної вдови, покірної невістки, дурної квочки, яка вірить у депресію чоловіка. Вона буде посміхатися Тетяні, кивати сусідам, терпіти мамині поради; вона залишиться в цій квартирі, в лігві ворога.

Тому що їй потрібно зрозуміти, що саме задумала Тетяна, і головне — їй потрібно знайти те, що допоможе їй не просто піти, а перемогти. Вона пішла на кухню, дістала курку з морозилки. Треба було приготувати вечерю, Поліна скоро прийде зі школи. Життя тривало, просто тепер це життя на полі бою, і Оксана зробила свій перший постріл: вона вибрала не втечу, а війну. Тиху, невидиму, але нещадну.

Наступного дня, ближче до вечора, у двері подзвонили. Дзвінок був короткий, невпевнений, зовсім не схожий на нахабні трелі Тетяни. Оксана витерла руки кухонним рушником і підійшла до вічка. На сходовому майданчику стояв Анатолій, батько Миколи і Тетяни, він м’яв у руках стару кепку, дивлячись собі під ноги.

— Доброго дня, Анатолію Борисовичу, — сказала Оксана, відчинивши двері.

Свекор підняв на неї очі: вицвілі, водянисті, в сітці червоних прожилок. Він завжди був тихою людиною, тінню своєї гучної дружини, яка давно пішла до іншого, і своїх ще гучніших дітей. Він роками жив за принципом «моя хата скраю», намагаючись не втручатися в сімейні розбірки, аби його не чіпали.

— Здрастуй, Оксано, — пробурмотів він. — Я це… за радіоприймачем зайшов. Материним. Вона просила, щоб я забрав, якщо що… Ну, полагодити там, на пам’ять.

— Проходьте, — Оксана відступила вбік.

Анатолій пройшов у квартиру, намагаючись ступати тихо, немов боявся розбудити когось. Він озирнувся, погляд його затримався на Поліні. Дівчинка сиділа на дивані, підібгавши ноги, і читала книгу.

Побачивши діда, вона навіть не посміхнулася, тільки глибше зарилася в сторінки. Вона пам’ятала, як голосно кричала тітка Таня вчора, і тепер будь-який дорослий здавався їй загрозою.

— Як вона?