Загадка старої дачі: що сліпа бабуся довгі роки ховала за дзеркалом

— тихо запитав Анатолій, кивнувши на онуку.

— Боїться, — так само тихо відповіла Оксана. — Думає, нас виженуть.

Анатолій скривився, як від зубного болю. Він пройшов у кімнату Зінаїди, де все залишалося недоторканим, Оксана ще не встигла розібрати речі. Старий радіоприймач «Океан» стояв на тумбочці. Анатолій взяв його, покрутив ручку налаштування, пролунало шипіння.

— Хороша річ, — сказав він невпопад. — Зараз таких не роблять.

У цей момент у замку знову заскреготів ключ, двері розчинилися, і в коридор влетіла Тетяна. Вона була на взводі, говорила з кимось по телефону: «Та я тобі кажу, нотаріус ідіот! Завтра поїду розбиратися!». Вона жбурнула сумку на пуф і тільки тоді помітила батька.

— О, тату! Ти чого тут?

— За радіо прийшов, — буркнув Анатолій, притискаючи приймач до грудей, як щит.

— За радіо? — Тетяна фиркнула. — Мотлох збираєш? Ну, бери, бери. Хоч сміття менше буде. Оксано! Ти чому досі не розібрала шафу? Мені потрібне місце для коробок!

Оксана мовчки стояла в дверях кухні, Тетяна пройшла повз неї, навіть не зачепивши плечем, але обдавши хвилею презирства, як протягом.

Поліна на дивані зіщулилася ще сильніше. Анатолій подивився на дочку, потім на онуку, потім на невістку. Його обличчя, зазвичай сіре і байдуже, раптом пішло червоними плямами, жовна на вилицях заходили ходором.

— Піду я, — сказав він хрипко. — Оксано, проведеш до дверей? А то замок у вас хитрий.

Оксана здивувалася — замок був звичайнісінький, — але кивнула.

Вони вийшли на сходовий майданчик, Анатолій прикрив двері, але не пішов. Він озирнувся по сторонах, перевіряючи, чи немає сусідів, і схопив Оксану за лікоть. Хватка в нього була несподівано міцною, жорсткою — хватка робочої людини.

— Слухай мене, дівко, — зашепотів він, наблизивши обличчя до її обличчя. Від нього пахло старим тютюном і машинним маслом. — Слухай і не перебивай.

Оксана спробувала вивільнити руку, але він тримав міцно.

— Анатолію Борисовичу, мені боляче…

— Терпи, — шикнув він. — Болючіше буде, якщо не послухаєш. Ти думаєш, бабця просто так з глузду з’їжджала? Думаєш, вона від старості на тебе кидалася?

Оксана завмерла.

— Про що ви?

— Танька, — виплюнув він ім’я дочки, як кісточку. — Танька до неї ходила, поки ти на роботі була. Вдень. Я бачив. Я тоді замок у тамбурі лагодив, вона мене не помітила. Вона бабці у вуха лила, що ти її в будинок для літніх людей здати хочеш. Що документи вже готуєш. Що Полінку проти неї налаштовуєш.

Оксана відчула, як земля йде з-під ніг.

— Навіщо?

— Щоб бабця дарчу на неї переписала, — Анатолій зло сплюнув на підлогу. — Зінаїда боялася. Вона не примхлива була, вона в жаху жила. Думала, ти її ворог, а Танька — рятівниця. А ти, дурепо, терпіла і мовчала. І я мовчав… — Голос його здригнувся, в ньому прозвучала гіркота. — Старий дурень. Думав, не моя справа. Бабські розбірки. А воно он як вийшло: до смерті довели.

Він поліз у кишеню своєї замасленої куртки і дістав звідти маленький, потемнілий від часу ключик.

— На, тримай.

— Що це? — Оксана взяла ключ, він був теплим від його руки.

— Це від секретера на дачі. У маленькій кімнаті, нижня шухляда. Я його зробив років двадцять тому, Танька про нього не знає.

— Що там?

— Там те, що бабця ховала, — Анатолій озирнувся на двері квартири. — Зінаїда не дурна була. Вона відчувала, що її обманюють. У неї була друга ощадкнижка, гробова. Вона туди пенсію по інвалідності складала. Танька картку основну забрала, думала, все під контролем. А бабця збирала. Хотіла Полінці залишити. Тільки немає там грошей більше.

— Як немає?

— Зняли. Все дочиста. Три місяці тому. Довіреність липова, я дізнавався. Підпис там… — він запнувся. — Підпис Кольчин. Як свідка.

Оксана притулилася до холодної стіни під’їзду. Микола. Її чоловік. Він не просто витрачав бабусині гроші в санаторії, він допоміг обікрасти її, власну сліпу бабусю.

— Навіщо ви мені це говорите? — запитала вона, дивлячись в очі свекру. — Ви ж їхній батько.

— Батько… — Анатолій гірко посміхнувся. — Нікчемний я, а не батько, раз таких виростив. Танька — хижачка, а Колька — ганчірка. А Полінка, вона хороша дівка. В тебе. Не хочу, щоб її зі світу зжили.

Він засунув руку у внутрішню кишеню і дістав складений вчетверо аркуш паперу.

— Ось.

— Що це?

— Адреса. Твоєї «експедиції».

Оксана розгорнула аркуш. Корявим почерком була написана адреса: селище Лісове, вулиця Зелена, будинок 15.

— Це котедж, — пояснив Анатолій. — Таньчиного коханця колишнього. Він пустує зараз. Колька там сидить. Не в санаторії він уже, гроші скінчилися. Танька його там тримає, як собачку, поки зі спадщиною не розбереться. Боїться, що він дров наламає, якщо на людях з’явиться.

Оксана дивилася на адресу, літери танцювали перед очима. Він там. Зараз. Там. Сидить, горілку глушить і себе жаліє. Анатолій насунув кепку на очі.

— Їдь, Оксано. Тільки не одна. Візьми кого-небудь. Хоча кого тобі брати? Ти ж одна, як перст.

Він махнув рукою, підхопив радіоприймач і, не прощаючись, почав спускатися сходами. Важкі кроки гулко віддавалися в порожньому під’їзді.

Оксана залишилася стояти на майданчику. В одній руці — маленький ключ від невідомості, в іншій — адреса людини, яку вона вважала чоловіком. За дверима квартири чувся голос Тетяни, яка знову на когось кричала. Усередині, в теплі, було пекло, а тут, на холодному бетоні, стара зломлена людина щойно дала їй карту виходу з цього пекла. Оксана стиснула ключ у кулаці так, що метал врізався в шкіру, біль протвережував. Селище Лісове. Вулиця Зелена. Вона не буде чекати, вона поїде туди. І вона подивиться в очі своїй «експедиції» прямо зараз.

Оксана вибігла з під’їзду, на ходу застібаючи куртку. Машина завелася не з першого разу, чхнувши, як застуджений старий, але все ж загурчала. Руки на кермі стискалися до білизни в кісточках. Селище Лісове зустріло її гавкотом собак і запахом диму з пічних труб. Вулиця Зелена виявилася на самій околиці, впираючись у темну стіну соснового бору.

Будинок 15 був добротним цегляним котеджем за високим парканом, але виглядав занедбаним: вікна темні, на воротах — шар пилу. Оксана вийшла з машини, серце калатало десь у горлі. Вона штовхнула хвіртку — не замкнено, пройшла по зарослій доріжці до ґанку. Двері були прочинені, зсередини тягнуло холодом і перегаром.

— Колю? — покликала вона в темряву передпокою.

Тиша, тільки шурхіт десь у глибині будинку. Оксана увімкнула ліхтарик на телефоні, промінь світла вихопив з темряви розкидані речі, порожні пляшки, коробки з-під піци. У вітальні, на дивані, сиділа людина, вона стиснулася в клубок, натягнувши на плечі якийсь старий плед.

— Колю?