Загадка старої дачі: що сліпа бабуся довгі роки ховала за дзеркалом

Чоловік підняв голову, і Оксана ледь не впустила телефон. Це був Микола, але й не він: змарнілий, неголений, з червоними, запаленими очима. Він виглядав не як людина, що повернулася з курорту, а як побитий, загнаний у кут звір.

— Ксюшо! — Його голос тремтів. — Ти… ти як тут?

Він спробував встати, але ноги не слухалися, і він звалився назад на диван.

Оксана підійшла ближче. Вся злість, яка кипіла в ній по дорозі, раптом випарувалася, поступившись місцем жалості і здивуванню.

— Що з тобою, Колю? Чому ти тут?

Микола закрив обличчя руками і заридав, голосно, по-дитячому, схлипуючи і розмазуючи сльози по щоках.

— Вона сказала… Таня сказала, що ти мене ненавидиш, — вив він крізь ридання. — Що ти подала на розлучення. Що ти викреслила мене зі свого життя.

— Що? — Оксана сторопіла. — Колю, ти про що?

— Вона говорила, що ти знайшла іншого. Що ти хочеш відсудити квартиру і залишити мене на вулиці. — Він підняв на неї мокрі очі. — Ксюшо, я боявся. Я думав, мені нікуди йти. Таня сказала: «Поживи тут, поки все не вляжеться». Вона гроші давала. Я пив, Ксюшо, я так пив, щоб не думати…

Оксана сіла поруч з ним на брудний диван. Вона взяла його за руку, рука була холодною і липкою.

— Колю, подивися на мене. Я тебе шукала. Я дзвонила. Таня брехала. Нам обом.

Микола завмер, він дивився на неї, як на привида.

— Брехала?

— Так. Вона вкрала гроші у бабусі. Вона підробила твій підпис. Вона хоче забрати дачу. І вона використовувала тебе, щоб тримати мене в страху.

Микола повільно усвідомлював щось несподіване, його обличчя змінювалося. З жалюгідного воно ставало розгубленим, а потім — злим.

— Танька, — прошепотів він. — Вона ж казала, що рятує мене, що ти відьма…

Він раптом сповз з дивана на коліна, уткнувшись обличчям у коліна Оксани.

— Пробач мені, Ксюшо. Пробач дурня. Я все виправлю. Я піду в поліцію. Я розповім про гроші, про підпис. Ми її зупинимо. Тільки не кидай мене.

Оксана поклала руку йому на голову. Його волосся було брудним, але це було волосся її чоловіка, людини, яку вона кохала десять років.

— Вставай, Колю. Поїхали додому.

Наступні три дні були схожі на дивний, крихкий сон. Микола повернувся, він поголився, відмився, одягнув чисту сорочку. Він був тихим, винуватим, але в його очах з’явилася якась нова твердість.

Коли Тетяна прийшла в квартиру, звично відкривши двері своїм ключем, Микола зустрів її в передпокої.

— Віддай ключі, Таню, — сказав він спокійно.

Тетяна застигла з відкритим ротом.

— Ти… ти чого, Колю? У тебе ж криза має бути.

— Скінчилася криза, — відрізав Микола. — І ключі віддай. І більше без дзвінка не приходь. Ми з Оксаною самі розберемося.

Тетяна зблідла, кинула зв’язку ключів на тумбочку і вилетіла з квартири, грюкнувши дверима так, що затремтіли стіни. Оксана стояла в коридорі і не вірила своїм вухам. Він зробив це. Він захистив її. Увечері вони сиділи на кухні втрьох, Поліна, яка спочатку дичилася батька, тепер сиділа у нього на колінах і показувала свої малюнки. Микола сміявся, гладив її по голові і обіцяв, що у вихідні вони підуть у парк.

— Ксюшо, — сказав він, коли донька втекла спати. — Я все вирішив. Завтра сорок днів бабусі. Ми зробимо поминальний обід. Прийдуть сусіди, родичі. І я при всіх скажу. Про гроші, про Таню. Я покаюся. Нехай мені буде соромно, але я більше не буду її маріонеткою.

Оксана дивилася на чоловіка і відчувала, як усередині розливається тепло. Справжнє, живе тепло, якого не було вже пів року.

— Ти справді це зробиш? — запитала вона.

— Справді. — Він узяв її за руку і поцілував долоню. — Я кохаю тебе, Ксюшо. Я був ідіотом. Слабаком. Але я виправлюся. Ми продамо дачу, роздамо борги і почнемо все спочатку. Тільки ми втрьох.

Оксана посміхнулася. Вперше за довгий час вона посміхнулася щиро, без напруги.

— Я вірю тобі, Колю.

Вона встала і почала накривати на стіл до чаю. Дзвеніли чашки, шумів чайник, звичайні домашні звуки, які раніше дратували, тепер здавалися музикою. Вона підійшла до вікна, на вулиці йшов дощ, змиваючи сірий пил з асфальту, і місто здавалося чистим і оновленим. «Все буде добре, — думала Оксана. — Ми впораємося». Він повернувся, він вибрав нас. Вона почувалася переможницею, вона витримала, вона дочекалася, вона врятувала свою сім’ю.

Завтра все закінчиться, завтра Тетяна отримає по заслугах, а вони почнуть нове життя. Оксана обернулася: Микола сидів за столом, задумливо дивлячись у чашку. Він виглядав таким рідним, таким домашнім.

— Чай з лимоном?