Загадка старої дачі: що сліпа бабуся довгі роки ховала за дзеркалом

Ти була так зайнята своїм героїзмом, що проґавила мужика.

Слова вдарили Оксану в саме серце, і найстрашніше — вони були правдою. Вона справді не бачила. Або не хотіла бачити. Їй було зручно бути жертвою, що тягне лямку, і не помічати, що поруч з нею не просто слабка людина, а гравець і брехун.

— Так ось, — Тетяна встала. — Вибір простий. Або я даю хід цим паперам, і тоді, Оксано, ти йдеш під суд за розтрату, а Коля — за шахрайство. Або… — вона поклала перед Миколою новий документ. — Або Коля прямо зараз, як єдиний спадкоємець першої черги, пише відмову від спадщини на мою користь. І дача, і квартира бабусі переходять мені. А я гублю цю червону теку.

Микола сидів, втупившись у підлогу, його плечі тремтіли.

— Колю, — тихо сказала Оксана. — Не підписуй. Ми підемо в поліцію. Ми доведемо, що вона підробила накладні.

Микола підняв голову, в його очах не було любові, там був тваринний страх.

— Ксюшо, — просипів він. — Тебе посадять.

— І мене.

— А Поліна?

— Ми впораємося, Колю. — Оксана зробила крок до нього. — Головне — не здаватися їй.

Микола перевів погляд на сестру. Тетяна посміхалася холодно, впевнено, вона знала, на які кнопки тиснути.

— Це всього лише будинок, Ксюшо, — сказав Микола, беручи ручку. Голос його став тонким, жалюгідним. — Просто стара дача. Навіщо нам проблеми? Таня — моя сестра. Ми повинні бути сім’єю…

— Колю! — скрикнула Оксана.

Але він уже писав, швидко, квапливо, немов боявся передумати.

— Ось і розумник, — Тетяна вихопила аркуш, щойно він закінчив. — Бачиш, як все просто. — Вона повернулася до Оксани. — А ти збирай речі. Квартира тепер теж моя. Даю тиждень на виселення.

Оксана стояла посеред кімнати, дивлячись на чоловіка. Він не дивився на неї, він розглядав свої руки, зчеплені в замок.

І тут вона все зрозуміла. Він повернувся не тому, що усвідомив, не тому, що кохав. Він повернувся, тому що у Тетяни скінчилося терпіння платити за його утримання. Він приповз до дружини, коли його вигнали з раю, і зрадив її знову, щойно йому погрозили пальцем. Оксана відчула, як усередині щось обірвалося: остання ниточка, що тримала її прихильність до цієї людини.

— Ти правий, Колю, — сказала вона. Голос її був лякаюче спокійним. — Це всього лише будинок. — Вона підійшла до нього впритул. — Ти боягуз. Ти все життя ховався за спідницями. Спочатку за бабусиною, потім за моєю, тепер за Таниною. Ти не жертва. Ти паразит!

Микола здригнувся, але промовчав.

— І ти права, Таню, — Оксана повернулася до зовиці. — Я була сліпа. Я дозволяла цьому відбуватися. Я винна. Але це не виправдовує тебе. Ти злодійка і шантажистка.

— Поговори мені ще, — фиркнула Тетяна, ховаючи документи в сумку. — У вас тиждень. Пане Вікторе, ходімо.

Вони пішли, двері зачинилися. Микола все так само сидів на дивані.

— Ксюшо, ну пробач, — занив він. — Ну що я міг зробити? Вона б нас посадила.

Оксана подивилася на нього з таким глибоким, крижаним презирством, що він осікся. Вона не стала кричати, не стала плакати, вона мовчки пройшла в передпокій, одягла куртку і взяла ключі від машини.

— Ти куди? — злякано запитав Микола.

— Я їду на дачу, — відповіла вона, не обертаючись. — Мені потрібно забрати іграшки Поліни.

— Навіщо зараз?