Загадка старої дачі: що сліпа бабуся довгі роки ховала за дзеркалом

— здивувався він. — У нас же поминки завтра.

— У тебе поминки, — кинула вона, відчиняючи двері. — Ти поховав себе заживо, Колю. А я їду за речами своєї дочки.

Вона вийшла, залишивши його одного в квартирі, яка йому більше не належала, з совістю, якої у нього ніколи не було. Вона програла битву: дача втрачена, квартира втрачена, чоловік виявився пустушкою. Але дивна річ: сідаючи в машину, вона не відчувала відчаю, вона відчувала лють. Холодну, розважливу лють. «Всього лише будинок», — луною відгукнулися в голові його слова. «Ні, Колю. Це не просто будинок. Це те, заради чого твоя бабуся терпіла страх і самотність. І вона залишила мені ключ».

Оксана натиснула на газ. У кишені лежав маленький ключ, який дав їй Анатолій: ключ від шухляди, про яку Тетяна не знала. Можливо, там нічого немає, можливо, старий помилився. Але це був її останній шанс, і вона не збиралася віддавати його без бою. Оксана під’їхала до дачі, коли сонце вже хилилося до заходу, забарвлюючи верхівки сосен у тривожний багряний колір. Вона не стала заганяти машину у двір, кинула біля воріт.

У будинку було тихо і сиро. Вона пройшла в маленьку кімнатку, де Поліна любила грати в ляльки, і почала механічно складати іграшки в пакет: пластмасовий пупс, набір посуду, плюшевий заєць з відірваним вухом… Погляд упав на стіну ванної, що виднілася через прочинені двері. Там висіло те саме дзеркало. «Зазирни за дзеркало», — звучав у вухах хрипкий голос Зінаїди. Оксана завмерла із зайцем у руках: вона ж зазирнула, знайшла чеки. Але хіба заради чеків вмираюча жінка витрачала останні сили?

Хіба чеки могли врятувати її, Оксану, від того котка, яким пройшлася по ній Тетяна? Вона кинула пакет і увійшла у ванну. Дзеркало, старе, каламутне. Вона вже знімала його, коли діставала пакет з чеками, але тоді вона просто відсунула його від стіни. Оксана підійшла впритул, взялася за раму обома руками. Вона зняла дзеркало з цвяха і акуратно поставила його на підлогу.

Стіна за дзеркалом була обклеєна старими шпалерами в квіточку, пожовклими від часу, але в одному місці, прямо по центру, шпалери стовбурчилися. Немов під ними щось було. Оксана підчепила край паперу нігтем, шпалери піддалися легко, з сухим тріском. Під ними виявилася фанера, але це була не просто стіна. У фанері була вирізана прямокутна схованка, закрита шматком пластику на маленьких шурупах.

Серце забилося швидше, вона збігала на кухню за ножем. Руки тремтіли, коли вона відкручувала шурупи. Один, другий, третій. Пластик упав, у ніші лежав щільний конверт і старий фотоальбом. Оксана дістала конверт, розкрила. Усередині лежав документ: не офіційний бланк нотаріуса, а аркуш щільного паперу, списаний твердим, незграбним почерком Зінаїди.

Почерком, який Оксана пам’ятала за старими листівками, коли бабуся ще бачила. «Я, Костіна Зінаїда Петрівна, перебуваючи при здоровому глузді, цим документом заявляю…» Дата стояла п’ятирічної давності, ще до сліпоти. «…що дача за адресою кооператив «Джерельце», ділянка 42, є моїм особистим майном, придбаним на мої кошти. У разі моєї смерті або недієздатності я заповідаю цей будинок і ділянку моїй правнучці, Костіній Поліні Миколаївні, під опіку її матері, Оксани. Моїм онукам, Тетяні та Миколі, я не залишаю нічого, бо їхня жадібність і так взяла від мене занадто багато».

Нижче була приписка, зроблена вже не твердою рукою, явно пізніше, майже на дотик: «Якщо ви це читаєте, значить, Танька мене обдурила. Не вірте їй». І фотографії: старі полароїдні знімки. На них Зінаїда з маленькою Поліною на руках. На звороті кожного — дата і підпис Зінаїди: «Моя єдина спадкоємиця». Це був не просто заповіт, це був крик душі, зафіксований на папері, який Тетяна не знайшла, бо шукала гроші, а не пам’ять.

Стук вхідних дверей змусив Оксану здригнутися. Вона притиснула папери до грудей, готова захищатися.

— Оксано? Ти тут? — голос був чоловічий, хрипкий. Анатолій.

Оксана вийшла з ванної. Свекор стояв у передпокої, тримаючи в руках стару спортивну сумку. Він виглядав ще більш втомленим, ніж учора, під очима залягли глибокі тіні.

— Анатолію Борисовичу? Що ви?..

Він пройшов у кімнату, важко опустився на стілець і поставив сумку на підлогу.

— Я знав, що ти приїдеш. Бачив, як ти від під’їзду рвонула.

Він поліз у сумку і дістав звідти старий касетний диктофон. Той самий, який Зінаїда іноді просила увімкнути, щоб послухати аудіокниги.

— Я вчора не все тобі віддав, — сказав він, дивлячись у підлогу. — Злякався. Думав, може, обійдеться. Може, Колька одумається. Але коли Танька сьогодні з цим юристом приперлася… — Він ковтнув, кадик сіпнувся. — Я чув, як вони кричали. Як Колька… як він підписав.

Анатолій підняв на Оксану очі, повні болю і сорому.

— Я не можу більше мовчати, Оксано. Я все життя мовчав. Коли дружина гуляла — мовчав. Коли Танька матір гнобила — мовчав. Думав, цілішим буду. А тепер дивлюся на тебе, на Полінку…

Він натиснув кнопку на диктофоні. Плівка зашурхотіла, і в тиші дачного будиночка пролунав голос Зінаїди. Не той, скрипучий і злий, до якого Оксана звикла за останні місяці. А тихий, втомлений і нескінченно сумний.

«Сьогодні 2 березня. Танька знову приходила. Вимагала підписати довіреність. Сказала, якщо не підпишу, вона перестане купувати ліки. Сказала, що Оксана мене труїть. Господи, прости мене, грішну. Я знаю, що Оксана свята. Вона одна за мною ходить. Але я боюся Таньку. Вона страшна. Вона сказала, що здасть мене в будинок для літніх людей, якщо я писну…»