«Зайдіть до нього після опівночі»: дивна порада няні відкрила мені очі на чоловіка

Марина налила собі води, зробила кілька ковтків. Руки все ще тремтіли. Вона спробувала заспокоїтися, знайти раціональне пояснення. Може, Віра Петрівна помилилася? Або неправильно щось зрозуміла? Але няня не з тих, хто панікує без причини. Три роки вона живе з ними пліч-о-пліч, бачить їхню сім’ю зсередини. І якщо вона зважилася на такий крок, значить, щось дійсно не так.

Марина подивилася на годинник. Без п’ятнадцяти дев’ять. Дмитро прийде не раніше опівночі. Може, і пізніше. У неї є час подумати. Вирішити, що робити.

Вона повернулася у вітальню, сіла на диван, обхопила коліна руками. За вікном згущалася осіння темрява. Увімкнула торшер. Жовте світло заповнило кімнату, але не принесло тепла. Марина дивилася на двері кабінету в кінці коридору. Темні двері з масиву дуба, завжди зачинені. Свята святих Дмитра. Туди вона заходила рідко, тільки щоб протерти пил або пропилососити, і то, коли чоловік дозволяв. Що там може бути такого, що налякало няню до сліз?

Думки крутилися в голові, не даючи спокою. Марина намагалася згадати, чи не було ще якихось дивацтв. І згадала. Три місяці тому її запросила на ланч давня подруга Світлана. Вони сиділи в кафе, базікали про різне, і Світлана побіжно згадала, що бачила Дмитра в центрі міста. «Він виходив з якоїсь офісної будівлі, — розповідала Світлана. — Я хотіла підійти, привітатися, але він так дивно поводився. Озирався, поспішав. Сів у машину і поїхав. Може, я помилилася, але мені здалося, що він чимось дуже занепокоєний». Тоді Марина віджартувалася: справи, робота, стреси. Але тепер цей спогад сплив з новою силою.

А ще був той вечір, коли Дмитро прийшов додому зовсім розбитий. Обличчя сіре, руки трясуться. Марина злякалася, стала питати, що сталося, чи не захворів він. Дмитро відмахнувся, буркнув щось про важку справу, зачинився в кабінеті. А вранці поводився так, ніби нічого не було.

Марина встала, пройшлася кімнатою. Вона не звикла підозрювати, копатися в чужих речах, шпигувати. Це не в її характері. Вона завжди довіряла Дмитру. Вони познайомилися вісім років тому на дні народження спільних знайомих. Дмитро тоді тільки відкрив свою адвокатську практику, був сповнений енергії та планів. Високий, спортивний, з упевненим поглядом і легкою посмішкою. Він одразу звернув на неї увагу, почав залицятися. Квіти, ресторани, довгі розмови про життя, про мрії. Через пів року освідчився.

Марина тоді працювала менеджером у невеликій компанії, знімала квартиру з подругою. Життя було звичайним, без особливих перспектив. А тут успішний чоловік, який пропонував їй стабільність, сім’ю, кохання. Вона погодилася не роздумуючи. Перші роки були щасливими. Народився Саша, потім Ліза. Дмитро багато працював, але знаходив час для сім’ї. Вони їздили відпочивати, будували плани. Марина покинула роботу, присвятила себе дому та дітям. Їй це подобалося. Вона відчувала себе потрібною, захищеною.

Але коли це змінилося? Коли Дмитро став віддалятися? Може, роки два тому. Спочатку непомітно. Він став більше часу проводити на роботі, менше цікавитися сімейними справами. Потім перестав розповідати про свої справи. На запитання Марини про роботу відповідав коротко, неохоче. Дратувався, якщо вона наполягала. І тоді ж, здається, почалися ці нічні дзвінки.

Марина згадала ще один епізод. Місяць тому, пізно ввечері, вона зайшла в кабінет, щоб покликати Дмитра вечеряти. Він сидів за комп’ютером, і екран був повернутий так, що вона не бачила, що там. Але коли вона увійшла, Дмитро різко закрив ноутбук. Обличчя у нього було винувате, заскочене зненацька.

— Ти чого так різко? — запитала Марина, намагаючись надати голосу легкості.

— Нічого. Просто задумався. — Він встав, потягнувся. — Вечеря готова?

Тоді вона не стала питати. Але тепер згадала вираз його обличчя. Страх. Так, це був саме страх.

Думки роїлися в голові, одна тривожніша за іншу. Марина відчувала, як усередині росте паніка. Що відбувається? Зрада? Борги? Якісь кримінальні справи? Вона згадала слова Віри Петрівни: «Зазирніть у його кабінет після опівночі». Значить, щось відбувається саме вночі, коли всі сплять.

Марина підійшла до дверей кабінету, поклала руку на ручку. Зачинено. Дмитро завжди замикав кабінет, коли йшов. Ключ носив із собою. Раніше це не викликало запитань — важливі документи, конфіденційність клієнтів. Але тепер ці зачинені двері здавалися символом усього того, що приховував від неї чоловік.

Вона відійшла, повернулася у вітальню. Сіла на диван, обхопила голову руками. Намагалася заспокоїтися, привести думки до ладу. Добре. Вона почекає. Дмитро прийде, вона поводитиметься як зазвичай. А після опівночі, коли він опиниться в кабінеті, вона зазирне туди. Тихо, непомітно. І побачить, що там відбувається. Рішення було прийнято, і від цього стало трохи легше.

Марина встала, пішла перевірити дітей. Саша і Ліза спали у своїх ліжечках, укриті ковдрами. Обличчя Лізи було таким спокійним, безтурботним. Саша уві сні обіймав плюшевого ведмедя. Марина поправила їм ковдру, поцілувала обох у чоло. Діти ні про що не підозрюють. Для них світ усе ще безпечний, передбачуваний. Вона вийшла з дитячої, тихо прикривши двері.

У коридорі було темно і тихо. Тільки гул холодильника на кухні та цокання настінного годинника. Марина повернулася у вітальню, взяла книгу з полиці. Спробувала читати, але рядки розпливалися перед очима. Час тягнувся болісно повільно. Пів на десяту. Десять. Пів на одинадцяту.

Нарешті, на початку дванадцятої, вона почула звук ключа в замку. Марина здригнулася, відклала книгу. Встала, розгладила спідницю, спробувала надати обличчю спокійного виразу.

Дмитро увійшов у квартиру, зняв пальто. Виглядав він втомленим, змарнілим. Під очима темні кола, краватка ослаблена, сорочка пом’ята.

— Привіт, — сказала Марина якомога природніше. — Як справи?

— Нормально. — Дмитро пройшов повз неї в бік кабінету, навіть не поглянувши. — Втомився.

— Вечеряти будеш?

— Ні. Перекусив в офісі.

Він відкрив двері кабінету, увійшов всередину. Марина почула клацання замка. Вона залишилася стояти в коридорі, дивлячись на зачинені двері. Серце калатало. Почалося. Тепер залишалося тільки чекати.

Марина повернулася в спальню, лягла на ліжко, не роздягаючись. Світло не вмикала. Лежала в напівтемряві, прислухаючись до звуків квартири. З кабінету долинали приглушені шурхоти, Дмитро щось перекладав, відкривав шухляди. Потім усе стихло.

Вона дивилася на циферблат будильника на тумбочці, що світився. Стрілки рухалися з болісною повільністю. Пів на першу. Без двадцяти перша. Перша година ночі.

Марина обережно піднялася з ліжка. У квартирі панувала тиша. Вона босоніж вийшла в коридор. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чути у всій квартирі. Двері кабінету були трохи прочинені. З-під них пробивалася тонка смужка світла.

Марина завмерла, прислухалася. Голос. Дмитро з кимось розмовляв. Тихо, майже пошепки, але вона розрізняла інтонацію. Він говорив напружено, квапливо. Вона зробила крок. Інший. Паркет холодив ступні.

Марина підкралася до дверей, обережно зазирнула в щілину. Те, що вона побачила, змусило її вчепитися в одвірок, щоб не впасти. Дмитро сидів за своїм широким письмовим столом, спиною до дверей. Перед ним стояв розкритий ноутбук, екран світився в напівтемряві кабінету.

На екрані — обличчя літньої жінки. Велике, владне обличчя з важким підборіддям і холодними сірими очима. Волосся сиве, коротко підстрижене. Жінка дивилася прямо в камеру, і від цього погляду по спині Марини пробіг холодок. Вона знала це обличчя. Господи, як вона могла його не впізнати!

Людмила Іванівна. Свекруха. Мати Дмитра. Яка померла п’ять років тому.

Марина відчула, як усередині все обірвалося. Земля пішла з-під ніг. Вона вчепилася в одвірок обома руками, боячись, що зараз знепритомніє. Це неможливо. Цього не може бути. Вони були на похороні. Бачили труну, могилу. Отримували страховку. Людмила Іванівна мертва. Мертва.

Але на екрані сиділа жива жінка. Та сама. З тими ж важкими складками біля рота, з тим самим презирливим прищуром очей.

— Я ж просив ще тиждень, — говорив Дмитро, і голос його звучав жалюгідно, принижено. Зовсім не схоже на впевненого адвоката, яким Марина знала свого чоловіка. — Мені треба закрити одну справу, отримати гонорар.

— Мені начхати на твої справи! — відкарбувала жінка на екрані. Голос жорсткий, безжальний. — Я сказала: до першого числа. Сьогодні третє. Де гроші, Дмитре?