«Світло не вмикай»: дивна порада попутниці врятувала мені життя, коли я повернулася додому раніше

— Ти не доїдеш туди, куди їдеш.

Ольга здригнулася. Вона вже майже поклала сумку на верхню полицю, притиснула до себе Мишка і збиралася вибачитися за те, що дитина знову пхикає, коли почула цю фразу.

Голос був неголосний, спокійний, без тиску, від цього він і прозвучав особливо недоречно.

— Перепрошую? — Ольга обернулася.

У купе, крім неї, сиділа жінка. Циганка — Ольга відразу це зрозуміла, хоча та була одягнена просто: темна кофта, довга спідниця, хустка, не яскрава, а вицвіла. Жодних браслетів, каблучок, звичного галасу. Тільки погляд. Важкий, уважний, ніби вона дивилася і бачила людину наскрізь.

— Я сказала, — повторила жінка, — ти не доїдеш.

Мишко запхикав голосніше, ніби підтримав розмову. Ольга втомлено видихнула.

— Вибачте, у мене дитина хвора, — сказала вона сухо. — Давайте без цього, гаразд?

Циганка кивнула. Не образилася, просто відкинулася до стіни й замовкла. Ольга відвернулася, зайнялася Мишком. У неї тремтіли руки — не від слів, а від утоми. Нічна зміна на складі вичавила всі соки: коробки, сканер, холодний бетон, постійний гул. Потім автобус, вокзал, потяг. І все це з дитиною на руках, у якої зранку піднялася температура.

— Ну тихіше, тихіше, — бурмотіла вона, дістаючи з сумки поїльник. — Зараз, Мишко, зараз.

Мишко вигинався, плакав, тикався обличчям їй у куртку. Його щоки були гарячими, дихання — частим. Ольга на секунду заплющила очі. Їй здавалося, що якщо вона ще раз сяде, то просто не встане.

Потяг смикнувся і поїхав. За вікном повільно миготіли платформи, обличчя, сірі стіни. Купе наповнилося звичним шумом руху, але напруга не зникла. Ольга посадила Мишка на нижню полицю, дала йому м’яку книжку, потім машинку. Він жбурнув її на підлогу і знову заплакав.

— Мам, — видихнув він, радше за звичкою, ніж усвідомлено.

— Я тут, — відповіла вона відразу, занадто швидко. — Я з тобою.

Вона відчувала погляд. Не різкий, ненав’язливий, постійний. Наче хтось дивився на неї не тоді, коли вона поверталася, а весь час. Ольга підняла очі. Циганка дивилася на Мишка. Не на неї — на дитину. Уважно, майже з тривогою.

— У нього жар, — сказала вона раптом. — І не тільки він плаче.

— Що? — Ольга насупилася.

— Послухайте, я не… я не про зараз, — перебила та м’яко. — Я про далі…