Що побачила дружина на робочому столі чоловіка, поки той думав, що ноутбук все ще в сервісі

Забравши ноутбук чоловіка з ремонту, вдома я увімкнула його, щоб перевірити, чи все працює. Але щойно екран засвітився, я оніміла від того, що побачила.

П’ятнадцять років Вероніка прожила з Ігорем, і їй здавалося, що вона знає цю людину як свої п’ять пальців. Вони познайомилися, коли їй було 25, а йому 30. Він працював менеджером у будівельній компанії, вона щойно влаштувалася бухгалтером у невелику фірму. Зустрілися на дні народження спільних знайомих, і він одразу видався їй надійним, спокійним, ґрунтовним. Таким, з яким можна будувати плани.

І вони будували. Спочатку винайняли однокімнатну квартиру, потім Вероніка отримала у спадок від бабусі двокімнатну квартиру в центрі міста. Вона пам’ятала, як зрадів Ігор.

— Тепер у нас є справжній дім, Вероніко, — повторював він, обіймаючи її на кухні тієї квартири, поки вони розбирали бабусині речі.

Квартира була хороша: у старому будинку з високими стелями, паркетом і ліпниною. Вони зробили там ремонт, поставили нові меблі. Через три роки народився їхній син Артем. Ігор на той час уже просунувся по кар’єрних сходах, заробляв пристойно. Коли Артему виповнилося п’ять, вони купили будинок у передмісті. Невеликий, але затишний, з ділянкою, де можна було посадити сад. Вероніка тоді мріяла про яблуні та грядки з полуницею.

— Ти в мене справжня господиня, — сміявся Ігор.

І справді, вона намагалася створити затишок, щоб усім було добре. Життя текло розмірено. Вероніка вела бухгалтерію в тій самій фірмі, Ігор займався проєктами, Артем ходив до школи. На вихідних вибиралися на дачу, влітку їздили до моря. Звичайна сім’я, звичайне життя. Вероніка думала, їм пощастило: жодних серйозних криз, скандалів, зрад. Звісно, бували непорозуміння, але хто без цього обходиться?

А потім щось почало змінюватися. Спочатку непомітно, по дрібницях. Ігор завжди був акуратною людиною, стежив за своїми речами. Але останній рік-півтора він ставав якимось нервовим, якщо Вероніка наближалася до його робочого столу.

У них у будинку була окрема кімната, яку вони називали кабінетом. Там стояв його письмовий стіл, стелаж з документами, комп’ютерне крісло. І ноутбук. Сріблястий, тонкий робочий ноутбук, який він купив років зо два тому. Раніше Ігор міг залишити його на столі у вітальні або на кухні. Вероніка іноді вмикала його, щоб подивитися рецепт або перевірити пошту, якщо її комп’ютер був зайнятий. Він ніколи не заперечував.

Але в якийсь момент все змінилося. Спочатку з’явився пароль.

Вероніка якось попросила:

— Ігорю, дай ноутбук на хвилинку, мені потрібно терміново відкрити документ.

Він зам’явся, потім сказав:

— Поставив пароль. Робочі вимоги, безпека даних і все таке.

Вона тоді не надала значення. Потім він почав забирати ноутбук у кабінет і зачиняти двері. Якщо Вероніка заходила, він швидко закривав кришку або згортав вікна на екрані.

— Чого ти так лякаєшся? — питала вона, намагаючись пожартувати.

— Та не лякаюся я, просто робоче листування, конфіденційна інформація, — відповідав він, але погляд був якийсь бігаючий, невпевнений.

Одного вечора Вероніка готувала вечерю, а Артем робив уроки за обіднім столом. Ігор сидів там же зі своїм ноутбуком, щось друкував. Артем потягнувся за підручником і випадково зачепив ноутбук ліктем. Реакція Ігоря її вразила. Він підскочив так різко, що стілець перекинувся назад.

— Ти що робиш?! Обережніше! — майже вигукнув він.

Артем злякано відсахнувся, Вероніка обернулася від плити.

— Ігорю, що з тобою? Дитина випадково зачепила.

Він провів рукою по обличчю, ніби приходячи до тями:…