З села — у стрічки новин: чоловік думав, що дружина пропаде в глушині, але вона переграла його по-великому

Даша стояла біля вікна кухні, спостерігаючи, як краплі дощу стікають по склу, і намагалася не слухати чергові глузування чоловіка. Віктор сидів за столом з телефоном у руках, голосно читаючи вголос заповіт її покійної тітоньки Марії.

— Реготав він, розмахуючи документом. — Дарина Сергіївна Комарова отримує у спадок житловий будинок у селі Березівка, а також усе поголів’я свійських тварин, що знаходяться на ділянці. Тварин! Ти уявляєш? Напевно, там кури напівдохлі та кози старі.

Даша мовчала, продовжуючи дивитися у вікно. У 27 років вона встигла зрозуміти, що з Віктором сперечатися марно. Він завжди знаходив спосіб принизити її, особливо коли справа стосувалася її родичів із села. Останні три роки їхній шлюб перетворився на справжнє випробування. Віктор постійно критикував її: за невміння готувати складні страви, за відсутність високооплачуваної роботи, за те, що у них досі немає дітей.

— А знаєш, що найсмішніше? — продовжував Віктор, явно входячи в смак. — Твоя тітка, напевно, думала, що робить тобі подарунок. Будинок у глухому селі з купою тварин, яких треба годувати та прибирати за ними. Уявляю, як ти там будеш: міська штучка серед гною.

У голосі чоловіка чулися не просто веселощі, а якась злісна радість. Даша це помітила, але промовчала. Вона звикла до його глузувань, але сьогодні щось було по-особливому болісно в його словах.

Віктор підвівся і підійшов до неї, продовжуючи читати документи.

— Слухай далі. У разі, якщо спадкоємиця не зможе протягом року утримувати господарство, воно переходить до муніципалітету. Ха! Рік! Ти й місяця не протягнеш. Краще одразу продавай це все, поки хоч щось коштує.

— Я ще не вирішила, що робитиму, — тихо сказала Даша, не обертаючись.

— А що тут вирішувати? Ти ж міська, розпещена. Ніколи в житті з тваринами справи не мала. Максимум хом’ячка в дитинстві тримала, і той у тебе помер.

Даша здригнулася. Хом’ячок справді помер, коли їй було 10 років, і вона дуже переживала. Віктор знав цю історію і зараз навмисне її згадав, щоб болючіше вдарити.

— Може, варто хоча б подивитися, що там? — запропонувала вона.

— Навіщо час витрачати? — Віктор повернувся до столу і налив собі чай. — Краще знайди покупця через інтернет. Сільські будинки зараз дачники купують. Тварин прилаштуєш сусідам за копійки, а будинок продаси. Хоч якась користь від твоєї рідні буде.

Даша мовчала, але всередині у неї щось змінювалося. Останні місяці вона все частіше почувалася чужою у власному домі. Віктор відкрито фліртував із колегами, приходив додому пізно, а іноді й зовсім залишався ночувати у друзів. Їхні розмови зводилися до побутових питань та його претензій до неї.

— А взагалі… — Віктор відклав чашку і подивився на дружину. — Може, це знак долі?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, подумай сама. Ми вже три роки одружені, а толку ніякого. Ти працюєш продавцем у магазині канцтоварів, отримуєш копійки. Вдома постійно щось не так: то суп пересолений, то сорочка погано випрасувана. Дітей немає, хоча лікарі кажуть, що ми обоє здорові.

Даша обернулася і подивилася на чоловіка. В його очах читалося щось нове — не просто роздратування, а якась холодна рішучість.

— До чого ти ведеш?…