Альпініст помітив залізні двері в скелі, а коли відчинив — мало не впав від побаченого.

«Що трапилося потім?» — запитав Артем. «Призвали. У шістдесят сьомому, відразу після інституту. Потрапив у війська ППО, на якийсь секретний об’єкт. Де саме — не казав, не можна було. Писав рідко. Дзвонив ще рідше. А потім… зник. Зовсім перестав виходити на зв’язок».

«І…» — «Особісти прийшли через півроку після зникнення. Сказали — дезертир. Показали якісь папери з печатками. Змусили підписати про нерозголошення. Мовляв, якщо з’явиться — негайно повідомити в органи. Батьки… Мати злягла тоді, не вставала. Батько запив. Уперше в житті так запив».

«А ти?» — батько низько опустив голову. «А я… зненавидів. Рідного брата зненавидів. За те, що зганьбив сім’ю. За те, що зламав батькам життя під старість років. За те, що змусив мене соромитися свого прізвища». «Тату!»

«Все життя, Артеме. Все життя я ніс це в собі. Приховував від друзів, від колег по роботі. Одружився пізно. Все боявся, що дізнаються. Тебе назвав не на честь брата, хоча дуже хотів. Вибрав інше ім’я, щоб нічого не нагадувало. Я не знав правди. Не хотів, щоб ти знав. Хотів захистити тебе від цієї ганьби, від тавра».

Він підняв очі, мокрі, сповнені болю: «А він весь цей час лежав там, у горі. Чекав допомоги, яка так і не прийшла. Чекав мене цілий місяць і помер на самоті». Вночі батько не спав, Артем чув через стінку, як він ходив по номеру, шаркав капцями, а потім плакав. Тихо, глухо, як уміють плакати тільки старі, що прожили життя.

Вранці вони сіли снідати, батько виглядав страшно: змарнілий, постарілий за одну ніч років на десять. «Потрібно дізнатися, — твердо сказав він. — Що саме трапилося. Чому не прийшли за ними?». «Я думав про це», — відповів Артем. «Офіційна версія — Пашка дезертирував. Значить, хтось спеціально її створив. Хтось знав правду і навмисно приховав її».

«Навіщо?» — «Не знаю, але я дізнаюся». Наступні дні перетворилися на нескінченні пошуки, Артем почав з очевидного: військові архіви, офіційні запити, довідки. Бюрократія була нескінченною і виснажливою. «Об’єкт 17-У? — перепитував чиновник у військкоматі, протираючи окуляри. — Немає таких даних у реєстрі».

«Особова справа Бондаренка Павла Олексійовича?» — «Таємно, доступ тільки за спеціальним дозволом прокуратури». «Як отримати дозвіл?» — «Ніяк. Гриф таємності досі не знято». Скрізь був глухий кут, тож Артем спробував зайти з іншого боку: знайшов старих геологів, які працювали в Карпатах у шістдесятих роках.

«Військові об’єкти? — перепитував один вісімдесятирічний дід, димлячи люлькою. — Були. Багато чого було. Будували просто в скелях, під землею. Ми туди не пхалися. Знали — не можна, режимна зона». «А в шістдесят восьмому нічого дивного не траплялося? Аварії? Події?» Дід задумався: «Було щось. Восени, здається, у жовтні».

«Вертольоти літали низько, військові бігали, оточення ставили. Казали місцевим — навчання йдуть. Але ми не вірили». «Чому?» — «Бо після навчань не вивозять тіла в чорних мішках під покровом ночі». Артем копав глибше, знайшов через інтернет, через спеціалізовані форуми любителів військової історії, скупу згадку про аварію на секретному об’єкті ППО в 1968 році.

Джерело — мемуари відставного генерала, видані мізерним тиражем у дев’яностих роках у Києві. «У жовтні 1968 року на одному з об’єктів системи ППО Прикарпатського військового округу сталася аварія — вибух дизельного генератора. Об’єкт отримав серйозні пошкодження і був законсервований. Втрати серед особового складу — три людини».

Три людини — дядько Паша і двоє його товаришів. Але «загинули під час аварії» і «померли від голоду, замкнені в бункері» — це зовсім різні речі. Хтось переписав історію, перетворив жертв недбалості на дезертирів. Відповідь знайшлася несподівано: Артем зв’язався з пошуковим загоном «Пошук»…