Альпініст помітив залізні двері в скелі, а коли відчинив — мало не впав від побаченого.

Хлопці займалися розшуком солдатів, загиблих у війну, у них були зв’язки в центральних архівах, досвід роботи із секретними документами. Командир загону — Гліб Гончарук, колишній слідчий, жваво зацікавився історією. «Об’єкт 17-У, кажеш? — перепитав він по телефону. — Цікава тема. Дай мені пару днів, я покопаю своїми каналами».

Він подзвонив через тиждень: «Знайшов дещо важливе, приїжджай до Львова». Зустрілися у квартирі Гліба, де на столі лежали папки й ксерокопії документів. Гліб, похмурий і зосереджений, розкладав папери перед Артемом: «Об’єкт 17-У. Резервний командний пункт ППО. Будувався з 62-го по 68-й рік. Мав керувати зенітними ракетами в зоні Карпат і західного кордону».

«Це я вже знаю». «А ось це ти не знаєш». Гліб поклав перед ним документ із печатками: «Акт консервації об’єкта. Датований 15 жовтня 68-го року». Артем подивився на дату: «15 жовтня. Це через три дні після аварії. За щоденником дядька вони застрягли 12-го».

«Саме так. Об’єкт спішно законсервували, поки вони були ще живі. Поки вони стукали й чекали допомоги». «Як це взагалі можливо?» Гліб дістав ще один документ: «Список особового складу об’єкта 17-У на момент консервації. 20 осіб за штатом. Усі евакуйовані. Усі живі». «Але дядько Паша і ще двоє…» — «Не значаться в списку. Взагалі. У списку евакуйованих немає прізвищ Бондаренко, Коваленко, Литвин».

Артем дивився на папір, силкуючись зрозуміти логіку: «Тобто їх ніби не було там?». «Офіційно — не було. Їх викреслили зі списків особового складу ще до підписання акту консервації». «Але чому?» Гліб помовчав і дістав ще один документ, пом’ятий, із грифом «Цілком таємно». «Ось чому. Наказ командира частини полковника Кравчука. Від 12 жовтня 68-го року».

«У зв’язку із загрозою розконспірації об’єкта негайно евакуювати особовий склад. Тих, хто залишився на об’єкті, вважати такими, що самовільно покинули частину (дезертирували)». «Тих, хто залишився?» — «Троє не встигли вийти до моменту повного блокування. Двері заклинило. Зовні. Не зсередини». Артем похолов від здогадки: «Тобто їх замкнули? Навмисно?».

«Вибух генератора, можливо, був не випадковістю. Можливо, це диверсія». «Навіщо?» — «Щоб знищити об’єкт. І небажаних свідків». Картина складалася страшна: Гліб пояснював, що в 68-му холодна війна була в розпалі, перегони озброєнь, секретні об’єкти всюди, але була й корупція.

«При чому тут корупція?» — «Об’єкт 17-У будувався шість років. Бюджет виділявся величезний. А за документами, які я знайшов, він був недобудований навіть наполовину. Гроші розкрадали. Кравчук і його команда просто пиляли бюджет». «І? Вони боялися перевірки?» — «У 68-му з Москви призначили велику інспекцію. Із самого верху. Кравчук зрозумів: це кінець».

Об’єкт не готовий до здачі, гроші вкрадені, звітні документи підроблені. «І він вирішив знищити сліди?» — «Підірвати генератор. Інсценувати техногенну аварію. Об’єкт списати як невідновно пошкоджений. Усю документацію знищити у вогні». «А люди?» — «Людей евакуювати. Але троє не встигли. Або, що ймовірніше, їм не дали встигнути».

Артем мовчав, дивлячись на пожовклі документи, на сухі казенні папери, за якими стояли живі людські долі. «Вони знали, — сказав він нарешті. — Дядько Паша і двоє інших точно знали про крадіжки. Швидше за все, саме тому їх позбулися. Замкнули в бункері й залишили там помирати». «Так. А потім оголосили дезертирами, щоб ніхто не став їх шукати»…