Чоловік і свекруха виставили мене за двері, певні у своїй безкарності. Сюрприз, який чекав на них на ґанку рівно за хвилину

— Його звільнено! Із цієї хвилини.

Галина кивнула. Сльози, які вона так довго стримувала, нарешті хлинули з очей. Звільнено! Це було справедливо. Це було хоч щось. Але це не могло стерти приниження, яке вона щойно пережила.

Дем’ян завів машину. Але перш ніж рушити з місця, він додав, дивлячись просто перед собою на вікно, де все ще маячіла бліда постать Інокентія. Його голос став іще тихішим, але в ньому прорізався метал:

— І це ще не все. Я щойно повідомив йому, що наш спільний проєкт, у який він вклав усі свої й мої гроші за останні п’ять років, ліквідовується. Документи буде подано сьогодні до вечора. Це повне, особисте банкрутство. Він залишиться без копійки.

Слова брата про банкрутство Інокентія пролунали в оглушливій тиші салону автомобіля. Галина дивилася на нього, не до кінця розуміючи. Вона була вдячна, безмежно вдячна, але ця новина, ця помста, не приносила полегшення. Біль був надто глибоким, надто особистим.

Гроші, робота — все це здавалося таким дрібним порівняно з тією розтоптаною, приниженою істотою, якою вона себе зараз відчувала. Машина плавно рушила з місця, виїжджаючи з їхнього двору, який ще хвилину тому був сценою її публічної ганьби.

Галина куталася в піджак Дем’яна, вдихаючи знайомий запах його парфуму. Вона дивилася у вікно на будинки, магазини, на людей, які поспішали у своїх справах. Звичайне ранкове життя міста. А її власне життя щойно розлетілося на шматки.

Дем’ян мовчав усю дорогу. Він не ставив запитань, не пропонував утіхи. Він просто вів машину, міцно стискаючи кермо. У його мовчанні було більше підтримки, ніж у тисячі порожніх слів. Він був поруч. Цього було досить.

Його квартира зустріла їх прохолодою та ідеальним порядком. Великий холостяцький лофт із величезними вікнами, з яких відкривався краєвид на місто. Усе було на своїх місцях, жодної зайвої пилинки. Цей стерильний порядок різко контрастував із хаосом, який панував у неї в душі.

— Іди в душ. У шафі в спальні знайдеш одяг. Спортивний костюм, светр, що завгодно. Я зроблю чай, — його голос був рівний, діловий.

Він не сюсюкав, не жалів. Він просто розв’язував проблему. Крок за кроком. Першим кроком було привести її в безпечне місце й дати зігрітися.

Галина мовчки кивнула й пішла у ванну. Гаряча вода знову хльостала по плечах, але цього разу не приносила полегшення. Вона механічно намилювала тіло, намагаючись змити з себе не лише холод, а й липке відчуття сорому.

У голові знову й знову звучали слова Капітоліни: «Свою гнилу породу…» Що це означає? Звідки ця ненависть? За що? П’ятнадцять років вона була зразковою невісткою. Терпіла всі причіпки, згладжувала всі кути. І ось нагорода.

Вийшовши з душу, вона знайшла в шафі брата сірий спортивний костюм. Він був їй завеликий, але в його мішкуватості було щось затишне, захисне. Вона натягнула товсті шкарпетки й вийшла до вітальні.

На столі стояла чашка з паруючим чаєм і тарілка з печивом. Дем’ян сидів у кріслі навпроти й дивився в телефон. Побачивши її, він відклав апарат:

— Сідай. Пий.

Галина сіла на диван, узяла чашку. Пальці все ще тремтіли. Кілька хвилин вони сиділи в тиші. Шок почав відступати. А на його місце повільно, але невблаганно піднімалася інша хвиля. Холодна, ясна лють. І разом із нею пекуча потреба у відповідях.

Її викинули з дому. Її чоловік, із яким вона прожила 15 років, розірвав їхнє спільне життя на клапті. Вона мала право знати чому.

— Я повинна повернутися, — сказала вона тихо, але твердо.

Дем’ян підвів на неї очі.

— Навіщо? Речі забрати? Я пришлю людей, вони все зберуть. Тобі не треба їх більше бачити.

— Ні, — Галина похитала головою. Чашка в її руках перестала тремтіти. — Мені не потрібні речі. Мені потрібна відповідь. Я хочу, щоб він подивився мені в очі й сказав, за що.

— Галю, ти бачила його? Ти думаєш, він здатен на нормальну розмову?

— Мені байдуже. Я не можу просто так сидіти тут і пити чай, поки моє життя зруйноване. Я повинна зрозуміти причину. Цього… цього всього.

Вона дивилася на брата благально, але в її погляді вже не було слабкості. Була рішучість. Дем’ян довго дивився на неї, потім важко зітхнув. Він зрозумів. Зрозумів, що вона не заспокоїться, доки не зробить цього. Він був таким самим.

— Добре, — сказав він, підводячись. — Я відвезу тебе. Але я чекатиму в машині. Якщо за 10 хвилин не вийдеш, я піднімуся сам.

— Домовилися.

Дорога назад здавалася ще довшою. Галина дивилася у вікно, але вже не бачила вулиць. Вона прокручувала в голові майбутню розмову. Що вона йому скаже? Кричатиме? Плакатиме? Вимагатиме? Ні. Вона буде спокійною. Вона просто поставить одне запитання: «Чому?»

Коли вони знову під’їхали до їхнього будинку, у дворі було порожньо. Машина Дем’яна зупинилася на тому самому місці, де стояла годину тому.

— Десять хвилин, — нагадав він.

Галина кивнула, вийшла з машини й пішла до під’їзду. Ноги були ватяні, але вона змусила себе йти рівно, з високо піднятою головою. Двері до під’їзду були не замкнені. На підлозі в холі все так само валялися уламки скла й клапті фотографій. Ніхто навіть не подумав прибрати.

Вона піднялася на свій поверх. Двері до їхньої квартири були прочинені. Серце закалатало. Вона штовхнула двері й увійшла.

У квартирі стояла гробова тиша. У передпокої панував той самий розгардіяш. Вона пройшла до вітальні. Інокентій сидів на дивані, зсутулившись, обхопивши голову руками. Він виглядав так, ніби за цю годину постарів на десять років. Обличчя було бліде, майже зелене, зі змарнілими щоками. Він почув її кроки, але не підвів голови. Повна поразка.

Капітоліни ніде не було видно. Мабуть, пішла, залишивши сина самого розгрібати наслідки їхнього спільного тріумфу.

— Інокентію.

Він здригнувся від її голосу, але, як і раніше, не дивився на неї.

— Я хочу знати, чому, — сказала Галина рівно, без емоцій. — Що я зробила?