Чоловік відлітав у відрядження, а я здала його пальто в хімчистку. Сюрприз, який чекав на мене під підкладкою за годину

У дверях стояла тітка Валя. Старша сестра Галини завжди була непомітною тінню своєї владної родички. Вона жила в маленькій кімнатці в квартирі Галини, допомагала по господарству, сиділа з сусідськими дітьми й пекла пироги на всі свята. Їй було вже за шістдесят, але виглядала вона старшою: згорблена спина, вічно опущені очі й руки, поїдені артритом. Тепер тітка Валя стояла на порозі студії, затравлено озираючись навсібіч. На ній було старе, заношене пальто, а в руках вона судомно стискала потерту дерматинову сумочку, яка виглядала ровесницею самої тітки Валі.

— Наталочко… — голос літньої жінки тремтів, майже зриваючись на писк. Вона швидко ступила всередину й щільно причинила за собою двері. — Сама ти. Слава Богу.

Наталя залишила коробку й підійшла до неї.

— Тітко Валю, що ви тут робите? Галина знає, що ви пішли?

Старенька перелякано замотала головою. Її бліді губи тремтіли.

— Ні, ні, що ти! Вона думає, я в поліклініку по рецепти пішла. Наталю, дівчинко моя, тобі треба зупинитися. — Тітка Валя підійшла ближче, від неї ледь пахло заспокійливими краплями й чомусь полуничним варенням — запахом, який завжди асоціювався в Наталі з тихими сімейними чаюваннями на кухні свекрухи. Але тепер цей запах здавався задушливим. — У неї є свідоцтво про смерть, Наталю, — зашепотіла тітка Валя, озираючись на вікна, ніби Галина могла підслуховувати їх з вулиці. — Я сама його бачила. Сьогодні вранці бачила, вона діставала його зі скриньки. Воно фальшиве, звісно, фальшиве, ми обидві це знаємо. Але печатка там справжня. Підпис лікаря справжній. Якщо ти не припиниш це все, якщо не віддаси Степана назад, вона піде в поліцію. Вона заявить, що ти переслідуєш її родину, що ти божевільна. У неї всюди зв’язки, Наталю. Тебе посадять.

Наталя відчула, як усередині все стискається. Вона знала, що Галина небезпечна, але масштаб її зв’язків і готовність іти до кінця лякали по-справжньому.

— Я не віддам Степана, — твердо сказала Наталя, дивлячись просто у вицвілі очі тітки Валі. — Я не поверну його в ту клітку. Хай викликає поліцію. Хай показує свої папірці. Я покажу їм живу людину.

Тітка Валя схлипнула. Її худі пальці вчепилися в замок дерматинової сумочки. Замок клацнув — звук видався неприродно гучним у тиші спорожнілої фотостудії. Старенька тремтячими руками дістала з надр сумки згорнутий у трубочку щільний аркуш паперу й невелику стоску конвертів, перев’язаних вицвілою синьою стрічкою.

— Я не все спалила, — прошепотіла вона, простягаючи ці речі Наталі. Сльози потекли по її зморшкуватих щоках, лишаючи вологі доріжки. — Галя веліла спалити все, все, що від нього лишилося. Але я не змогла.

Наталя обережно взяла папери. Щільний аркуш виявився оригінальним свідоцтвом про шлюб Степана й Галини. А під ним лежали листи. Конверти були пом’ятими, пожовклими від часу, зі штемпелями двадцятирічної давнини. Адресатом був указаний Павло. Відправником — Степан Варенов. Адреса відправлення — Державний інтернат, номер чотирнадцять.

— Він писав Паші в перший рік, — голос тітки Валі зірвався на глухий плач. — Писав щомісяця. Просив забрати його. Просив хоча б приїхати. Галя перехоплювала ці листи. Вона змушувала мене кидати їх у піч у заміському будинку. Я кидала, Наталю. Я кидала їх у вогонь і дивилася, як вони горять. Але ці три я сховала. Я просто не змогла. Я сховала їх за плиткою у ванній.

Наталя дивилася на почерк на конвертах. Літери стрибали, рядки були нерівними. Рука Степана тремтіла вже тоді, двадцять років тому, коли він писав синові, благаючи про порятунок…