Лікарі лише розводили руками, віщуючи йому швидкий кінець. Деталь, що позбавила всю клініку дару мови
Мені 39, я досвідчена медсестра. Чоловік покинув мене, борги ростуть, а банкіри погрожують забрати квартиру, де досі пахне ним. Я не пила, не крала, просто втомилася жити в країні, де лікарі заробляють менше, ніж прибиральниці в аеропорту.
Одного разу я побачила оголошення: потрібна особиста медсестра в Дубай. Оплата висока, конфіденційність обов’язкова.
Я думала, це шанс, але коли мене провели мармуровими залами до нього, до шейха, про якого кажуть, що він проклятий, я зрозуміла: я ступила не в рай, а в пастку. Перша ніч перетворилася на щось неймовірне…
Дубай сяяв, мов марево, створене зі скла й вогню. Увечері місто ставало живою істотою — пульсуючою, гомінкою, непристойно дорогою. Та за фасадом блискучих хмарочосів ховалося дещо, про що перешіптувалися лише в кулуарах елітних клінік — палац шейха Саміра Аль Захіра.
Про нього ходили легенди. Хтось казав, що він проклятий. Хтось — що сам господар цього палацу уклав угоду з темрявою. За останні пів року звідти втекли шість медсестер. Усі мовчазні, бліді, з тремтячими руками й однаковими словами: «Він не людина».
В агентстві персоналу ці слова давно стали анекдотом. «Не людина, а хто? Джин?» — жартували менеджери, але в їхніх голосах дедалі частіше прослизало занепокоєння. Адже кожна з тих жінок підписувала контракт на кругленьку суму, і кожна, не доживши до кінця першого місяця, відмовлялася від грошей і клялася більше ніколи не повертатися.
Шейх Самір Аль Захир був легендою не лише через багатство. Йому приписували незліченні володіння: нафту, готелі, яхти. Але частіше говорили про його хворобу. Жоден лікар, жоден професор не зміг зрозуміти, що з ним. Іноді він лежав тижнями, не маючи сили підвестися, змучений болем.
А іноді, наче демон у людському тілі, влаштовував у палаці справжні бурі. Ні ліки, ні молитви не допомагали. А ті, хто наважувався ввійти до його покоїв, поверталися іншими — зламаними.
Тієї ночі, коли чергова медсестра покидала палац, у коридорі пахло ладаном і страхом. Жінка, тремтячи, знімала білий халат, не підводячи очей. Її тонкі пальці стискали хрестик, а губи шепотіли: «Аллах свідок, я більше не повернуся».
Мутайма, головна помічниця шейха, стояла нерухомо. Її чорні очі були бездонні, мов пустельні колодязі.
— Ніхто не тримає, — промовила вона тихо. — Але пам’ятай, дитино, за втечу теж платять ціну.
Коли двері за останньою медсестрою зачинилися, палац знову поринув у тишу. Лише за вікнами, далеко в пісках, ворушився вітер, ніби шепотів: «Ще одна пішла».
Мутайма повільно звела погляд до стелі, де в орнаменті купола відбивалися золоті відблиски нічних ламп.
— Мій господарю, — промовила вона, звертаючись у темряву, — нам потрібна нова медсестра.
Із напівмороку долинув хрипкий голос:
