Чоловік відлітав у відрядження, а я здала його пальто в хімчистку. Сюрприз, який чекав на мене під підкладкою за годину
Три дні тому. Того дня Павло сказав, що затримається на роботі через терміновий звіт. Марія подалася вперед, спираючись руками об стійку так сильно, що побіліли кісточки пальців.
— Моя мама була медсестрою тієї ночі, — зашепотіла Марія, і кожне її слово падало між ними важким каменем. — У ту саму ніч, коли твоя свекруха, Галина, оголосила всім, що її чоловік помер. Мама чергувала в районній лікарні.
Наталя відчула, як по спині пробіг крижаний холод. Вона хотіла відсунутися, хотіла затулити вуха руками, але тіло її не слухалося. Ноги ніби приросли до лінолеуму.
— Галина заплатила їй, Наталю, — вела далі Марія. По її щоці покотилася самотня сльоза, яку вона тут же зло змахнула. — Заплатила, щоб мама підписала фальшиве свідоцтво про смерть. Мама все життя потім не могла спати. Вона двадцять років пила, аби просто заплющити очі й не бачити того, що накоїла. Вона спилася через цю брехню, яку підписала для Галини. Мами більше немає. А ця людина, цей Степан — він живий. Він досі живий, Наталю. Не дозволяй цій жінці й далі ховати людей заживо.
Повітря в хімчистці раптом стало надто щільним. Черговий викид пари з преса за спиною Марії пролунав, як постріл. Наталя дивилася на рецепт. Жовтий клаптик паперу, списаний синьою ручкою. Усього кілька рядків, але вони руйнували все її життя до самого фундаменту.
Уривки її минулого, дрібні, незначні деталі, на які вона роками заплющувала очі, раптом почали з шаленою швидкістю складатися в єдину, моторошну картину. Вона згадала кожен рік свого сімейного життя. Згадала портрети невтішної вдови, які вона сама, власними руками, робила для Галини щороку.
Галина завжди приходила до фотостудії в чорному мереживі, з ідеально вкладеним волоссям. Вона сідала на стілець, картинно складала руки на колінах і опускала очі, зображаючи глибоку, шляхетну скорботу. А Наталя, як слухняна невістка, виставляла світло, поправляла їй шаль, казала: «Трохи підніміть підборіддя, Галино Степанівно, ось так, чудово». Наталя обробляла ці знімки, прибирала зморшки, робила обличчя свекрухи ще більш піднесеним і трагічним.
Господи, яка ж вона була дурепа. Вона згадала щомісячні понаднормові зміни Павла. Як він збирав свою невелику дорожню сумку, ховав очі, метушливо цілував її в щоку й їхав — нібито на станцію, у відрядження чи на далекий об’єкт. Вона навіть не питала. Вона вірила. Або, що ще страшніше, просто не хотіла питати, щоб не порушувати спокій…
