Чоловік вигнав дружину з хворим малюком, не давши ані копійки. Сюрприз, який чекав на нього і свекруху після повернення додому
«Але в мене немає таких грошей! — майже крикнув він. — Я не можу віддати все, мені теж треба на щось жити!»
«От саме! — кивнула Оксана. — Живи, а ми з Тьомою якось без тебе впораємося. Я подаю на розлучення й на аліменти».
Він дивився на неї, і в його очах був страх. Здається, він лише тепер почав розуміти, що вона не жартує, і що вона справді йде, забираючи із собою сина. «Ти не можеш! — прошепотів він. — Ти не маєш права позбавляти мене дитини!»
«Я не позбавляю, ти сам від неї відмовився того вечора, коли сказав, щоб я лікувала його сама!» Вона відвернулася й знову втупилася в монітор, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Михайло постояв ще трохи, а потім тихо вийшов із кімнати.
Оксана чула, як він про щось сперечається з її мамою на кухні, а потім грюкнули вхідні двері. Він пішов, цього разу, здається, назавжди. І замість болю вона відчула полегшення.
Життя без Михайла виявилося на диво спокійним. Більше не було вечірніх скандалів, ранкових докорів і постійного почуття провини. Тиша в квартирі спочатку здавалася незвичною, але потім Оксана зрозуміла, що це не тиша, а спокій, якого їй так бракувало останні роки.
Валентина Сергіївна взяла на себе всі турботи про Тьому й дім, звільнивши Оксані час для роботи й походів по інстанціях. Процес оформлення інвалідності виявився справжнім випробуванням. Це були нескінченні черги, байдужі обличчя чиновників, стоси паперів, які треба було зібрати, підписати, завірити.
Щодня Оксана поверталася з цих походів вичавлена як лимон, але не здавалася. Вона знала, що це необхідно, щоб забезпечити синові доступ до державної підтримки. Робота теж вимагала повної віддачі.
Новий клієнт, власник мережі меблевих салонів, виявився людиною вимогливою й прискіпливою. Він постійно надсилав правки, вимагав щоденних звітів і міг зателефонувати об одинадцятій вечора, щоб обговорити колір кнопочки на сайті. Оксана терпляче виконувала всі його забаганки, бо він добре платив.
Кожна зароблена копійка йшла до спільної скарбнички на лікування Тьоми. Ліки, інгалятор, спеціальне харчування — усе це коштувало величезних грошей, і її заощадження танули на очах. Михайло більше не з’являвся, зате справно телефонувала Галина Петрівна.
Після того як Оксана подала на розлучення, тон свекрухи змінився з агресивного на жалісливий. «Оксаночко, ну навіщо ти так? — говорила вона в слухавку плаксивим голосом. — Хіба можна сім’ю руйнувати?»
«Мишенька так переживає, зовсім здав, схуд, він же любить тебе й онучка». «Якби любив, не кинув би нас у найтяжчий момент», — сухо відповідала Оксана. «Це я винна, — починала каятися свекруха, — я його налаштувала, зглупила, не подумала».
«Пробач мені, стару дурепу, тільки не розлучайся з ним, пропаде ж без тебе». Оксана мовчки слухала ці голосіння, не вірячи жодному слову. Вона надто добре вивчила свекруху, щоб піддаватися на ці маніпуляції.
Галина Петрівна боялася не того, що її син пропаде, а того, що йому доведеться платити аліменти. Адвокат Оксани, якого вона найняла на останні гроші, пояснив, що за законом на утримання хворої дитини можна стягнути не лише стандартні двадцять п’ять відсотків від зарплати, а й додаткові кошти на лікування. Для Михайла і його матері це був би серйозний удар по бюджету.
Одного вечора, повернувшись після чергового виснажливого походу до ЦНАПу, Оксана застала маму в сльозах. «Мамо, що сталося?» — стривожено спитала вона. «Твій колишній чоловік дзвонив, — Валентина Сергіївна витерла очі хустинкою, — погрожував».
«Казав, якщо ти не забереш заяву на розлучення й аліменти, він зробить так, що мене звільнять зі школи, у нього там якісь зв’язки у відділі освіти». «Що? — Оксана похолола. — Він не посміє!» «Ще й як посміє, — зітхнула мама. — Ти ж його знаєш, людина він мстива й підла, а з дирекції вже дзвонили, питали про мене».
Оксана відчула, як усередині все закипає від безсилої люті. Вони не гребували нічим. Шантажувати її маму, літню вчительку з бездоганною репутацією, — це було вже за межею.
Вона схопила телефон і набрала номер Михайла. Він довго не відповідав, а коли нарешті взяв слухавку, голос у нього був сонний. «Ти при своєму розумі? — закричала Оксана, забувши про своє рішення зберігати спокій. — Погрожувати моїй матері!»
«Якщо з нею щось станеться, якщо її звільнять, я тебе знищу, ти мене зрозумів?» «Тихіше, тихіше, чого ти кричиш? — ліниво відповів він. — Ніхто їй не погрожував, мама просто зателефонувала, поговорила, вона хвилюється за нашу сім’ю».
«Не смій називати це сім’єю!» — її голос тремтів від гніву. «Передай своїй мамі, щоб вона залишила мою в спокої, інакше я напишу заяву в поліцію про шантаж і погрози». Вона кинула слухавку й без сил опустилася на стілець.
Тиск з усіх боків ставав нестерпним: робота, хвора дитина, суди, а тепер ще й погрози на адресу матері. Іноді їй здавалося, що вона більше не витримає, хотілося все кинути, забитися в куток і плакати. Але потім вона дивилася на Тьому, який агукав у своєму ліжечку, і розуміла, що не має права на слабкість.
Наступного дня зателефонував адвокат. «Оксано, у мене для вас не дуже добрі новини. Ваш колишній чоловік подав зустрічний позов. Він вимагає визначити місце проживання дитини з ним».
«Що? — вона не повірила своїм вухам. — Але ж він сам від неї відмовився!» «У позові він стверджує, що ви перешкоджаєте його спілкуванню з сином, що ви неналежно виконуєте батьківські обов’язки й витрачаєте гроші не за призначенням».
«Він додав довідку про свої доходи, які значно вищі за ваші, і характеристику з місця роботи». «Але ж це брехня!» — вигукнула Оксана. «Я розумію, але нам доведеться доводити це в суді».
«Нам потрібні будуть свідки, документи, чеки на ліки, що ускладнює справу й затягує процес». Оксана слухала його й відчувала, як земля йде з-під ніг. Забрати в неї Тьому — це був найстрашніший удар, якого вони могли завдати.
Вони вирішили позбавити її єдиного, що в неї залишилося, — її сина. Вона зрозуміла, що вони не зупиняться ні перед чим. Це була вже не просто сімейна сварка, це була війна, у якій усі засоби добрі.
Увечері, вклавши Тьому спати, вона сіла за комп’ютер. Треба було працювати, але думки плуталися. Вона відкрила теку з фотографіями.
Ось вони з Мишею на весіллі, щасливі, молоді, ось вони у відпустці на морі. А ось перша фотографія Тьоми з пологового будинку: Миша тримає його на руках і дивиться з такою ніжністю. Куди все це зникло?
Як кохання могло перетворитися на таку потворну ненависть? Вона закрила фотографії й відкрила робочу пошту. Новий лист від клієнта: «Оксана, я незадоволений останніми текстами, забагато води, немає креативу».
«Якщо ви не можете зосередитися на роботі, давайте припинимо нашу співпрацю, у мене немає часу на ваші проблеми». Це була остання крапля. Вона сиділа, дивлячись у монітор, і відчувала, як її накриває хвиля відчаю.
Вона програвала на всіх фронтах: чоловік хотів відібрати в неї сина, свекруха погрожувала її матері, клієнт погрожував звільненням. Гроші закінчувалися, а сили були на межі. Вона поклала голову на стіл і вперше за довгий час заплакала тихо, беззвучно, ковтаючи сльози, щоб не розбудити маму й сина.
Їй здавалося, що виходу немає, вона була загнана в кут. Після кількох годин відчаю, проведених у сльозах над клавіатурою, Оксана відчула дивне заціпеніння. Сльози висохли, залишивши по собі лише головний біль і холодну порожнечу всередині.
Вона більше не відчувала ні страху, ні образи, тільки глуху важку рішучість. Раз вони хочуть війни, вони її отримають. Вона не дозволить їм зламати себе й відібрати сина.
Вона встала, вмилася й заварила міцну каву. Ніч мала бути довгою, і насамперед вона написала відповідь клієнтові. Вона не стала виправдовуватися чи просити вибачення, а спокійно й по-діловому запропонувала йому два варіанти.
Або вони розривають договір просто зараз, і вона повертає йому передоплату за останній місяць, або він дає їй три дні на те, щоб виправити всі тексти й представити нову концепцію. Вона додала, що розуміє його невдоволення, але запевняє, що якість її роботи повернеться на колишній високий рівень. Відповідь прийшла майже відразу:
