Чоловіки в селі думали, що можна безнаказано використовувати тиху сусідку
Вона з безмежною, непідвладною часові любов’ю подивилася на потьмянілу від дощів фотографію молодого чоловіка, який назавжди залишився в її пам’яті тим самим сильним і сміливим рятівником, і самотня, скупá сльозинка повільно покотилася по її щоці. Посидівши так ще кілька довгих, сповнених світлих роздумів хвилин, Марія Степанівна раптом відчула, як сувора життєва реальність владно кличе її назад до повсякденних, нескінченних сільських клопотів.
А потім баба Маша, ляснувши себе по лобі сухою долонею, раптом згадала про той самий початковий привід, який і привів її сьогодні вранці на цей рятівний берег річки. Вона усвідомила, що так і не набрала свіжої води для своїх господарських потреб, залишивши порожнє відро сиротливо валятися на мокрому піску просто біля самої кромки бурхливого потоку.
Не бажаючи гаяти ані хвилини дорогоцінного часу, літня жінка підвелася з лавки, дбайливо змахнула опале жовте листя з надгробної плити й повільно побрела назад знайомою стежкою. Вона поквапилася, наскільки їй дозволяли старі хворі ноги, назад до річки, спустилася слизьким глинистим схилом до того самого місця, де ще недавно розігрувалася справжня людська драма.
Там вона благополучно знайшла, взяла своє забуте металеве відерце, ретельно сполоснула його холодною річковою хвилею й нарешті по самі вінця набрала кришталево чистої, крижаної, бадьорої свіжої води. Зворотний шлях угору з важкою ношею давався Марії Степанівні нелегко, але на душі в неї було напрочуд легко й радісно від усвідомлення того, що сьогодні вона вчинила по-справжньому велику, богоугодну справу.
Сільська вулиця зустріла стару жінку привітним гавкотом знайомих дворових собак і затишним димком, який весело здіймався з цегляних димарів, сповіщаючи про те, що в хатах готуються до ситної вечері. Марія Степанівна йшла рівним, розміреним кроком, дбайливо притискаючи до грудей важке відро, відчуваючи, як її старе, зношене серце рівно й радісно б’ється в грудях, переповнене щирою любов’ю до всього цього прекрасного, попри все, світу.
Коли втомлена, але задоволена собою пенсіонерка неквапливо йшла назад сільською вулицею повз скромний дерев’яний будинок Нюри, вона мимоволі сповільнила крок, прислухаючись до звуків, що долинали з-за старенького паркану. І тут вона з величезною, невимовною радістю й полегшенням почула, як у їхній невеличкій, але затишній квартирі голосно, безтурботно й неймовірно весело щебечуть дзвінкі діти, позбавлені будь-якого страху й тривоги…
