Чому чоловік ледь не закричав, побачивши, що дружина робить у спальні

Вона приклала палець до губ: «Тихіше». Потім нахилилася ще ближче і прошепотіла прямо йому у вухо:

— Не варто вам сьогодні спати, інакше завтра ви не прокинетеся.

І, не чекаючи відповіді, безшумно вийшла з кімнати. Андрій сів на дивані, ошелешений. Що це було? Маячня? Старенька збожеволіла? Андрій ліг назад, але сон зник. Слова Зінаїди Матвіївни крутилися в голові: «Інакше завтра ви не прокинетеся». Що за нісенітниця? Може, у старенької почалася деменція? Чи це якась метафора?

Він пролежав так хвилин двадцять, намагаючись переконати себе, що все нормально. Але тривога не відпускала. І тут він почув кроки. Тихі, обережні. Хтось вийшов зі спальні. Андрій привідкрив очі.

Христина.

Вона босоніж, у халаті, крадеться коридором. Куди вона йде? Він почекав кілька секунд, потім безшумно встав і пішов за нею. Христина пройшла у ванну кімнату в кінці коридору і прикрила двері, але не зачинила до кінця. Андрій підкрався ближче, притиснувся до стіни. З-за дверей долинав приглушений голос дружини. Вона говорила по телефону.

— Так, я кажу, саме цієї ночі. Завтра він їде у відрядження, розумієш? По дорозі може різне трапитися.

Андрій завмер. Кров відлила від обличчя.

— Гальма треба зіпсувати сьогодні, — продовжувала Христина тихо, але чітко. — Інакше не встигнемо. Він виїжджає рано вранці, близько сьомої. На трасі… Ну, ти розумієш. Головне, щоб виглядало як нещасний випадок.

Пауза.

— Ні, він нічого не підозрює. Спить як убитий. Глібе, я серйозно, це наш шанс. Дім залишиться мені, страховка теж. І ми зможемо бути разом.

Ще пауза. Потім смішок.

— Ти думаєш, мені не страшно? Звичайно, страшно. Але я вже вирішила. Ти обіцяв, що буде все чисто. Що ніхто не дізнається.

Андрій притулився до стіни, відчуваючи, як підкошуються ноги. Його власна дружина. Його Христина. Та, з якою він прожив 17 років. Мати його доньки. Вона обговорює його вбивство. Гальма. Відрядження. «Різне може трапитися».

Христина ще щось говорила в слухавку, але Андрій уже не слухав. Він повільно позадкував у темряву коридору, повернувся, сів на диван. Це неможливо. Це маячня. Це сон. Але ні. Це реальність.

Зінаїда Матвіївна знала. Вона якимось чином дізналася. І попередила його.

Через кілька хвилин Христина повернулася. Лягла на ліжко в спальні, ніби нічого не сталося. Андрій лежав нерухомо, дивлячись у стелю. В голові проносилися уривки думок. Гліб — хто це? Коханець? Спільник? Як довго це триває? Чому він не помічав?

І головне — що робити? Тікати? Куди? До кого? В поліцію? З чим? З розповіддю про підслухану розмову? Жодних доказів. Його вважатимуть параноїком. Мовчати? Поїхати у відрядження і ризикувати життям? Ні. Треба діяти. Але обережно.

Він згадав слова Зінаїди Матвіївни: «Інакше завтра ви не прокинетеся». Вона врятувала йому життя, просто попередивши.

Андрій повільно видихнув. Добре. Значить, завтра вранці він зробить вигляд, що нічого не сталося. Скаже, що відрядження скасувалося. Виграє час. Знайде спосіб захиститися. І дізнається правду. Всю правду. Тому що, якщо Христина здатна на таке, значить, він взагалі не знав, з ким жив усі ці роки.

Світанок прийшов повільно. Андрій так і не зімкнув очей. Він лежав і намагався зрозуміти, коли все почалося. Коли Христина перестала бути тією жінкою, яку він кохав? Чи вона ніколи нею не була?

Рік тому вона заговорила про розлучення. Тоді це прозвучало раптово, як удар під дих. Вони сиділи на кухні, вона пила каву і раптом вимовила:

— Андрію, нам треба поговорити. Я хочу розлучитися.

Він отетерів. Запитав чому. Вона знизала плечима:

— Мені нудно. Я втомилася. Хочу жити по-іншому.

Потім додала, що донька залишиться з нею, що дім вони розділять, що вона має право на половину. Андрій тоді почав благати. Благав не руйнувати сім’ю. Обіцяв змінитися, проводити більше часу вдома, менше працювати.

Христина слухала мовчки, потім кивнула:

— Добре. Спробуємо ще раз.

Він зрадів. Вирішив, що все налагодиться. Намагався бути уважнішим, частіше бувати з донькою, дарував дружині квіти. Але щось у Христині змінилося. Вона стала холоднішою, відстороненішою. Частіше йшла з дому: в спортзал, до подруг, за покупками. Андрій не втручався. Думав, що їй просто потрібен простір.

Тепер він розумів: весь цей час вона готувалася. Готувалася до того, щоб піти. Але не просто піти — забрати все. І для цього він мав зникнути. Він згадав, як Христина згадувала в розмові дім. Вона була неправа: дім побудований на його гроші ще до шлюбу. При розлученні вона отримала б хіба що половину спільно нажитого майна. Але не мала жодних прав на дім. Але якщо він помре, тоді все перейде до неї та доньки. Страховка. Спадщина. Все.

А вона вийде заміж за цього Гліба. Заживе новим життям. З його грошима.

Ні. Цього не станеться.

Він дочекався, коли за вікном посвітлішало небо. Шоста ранку. Христина все ще спала. Андрій встав, одягнувся, вийшов з вітальні. У коридорі зіткнувся з Зінаїдою Матвіївною. Вона вже була одягнена, стояла біля вікна і дивилася на вулицю.

— Зінаїдо Матвіївно, — покликав він тихо.

Вона обернулася. Очі її були сповнені занепокоєння.

— Ви? Ви в порядку? — видихнула вона.

— Завдяки вам.

Андрій підійшов ближче.

— Звідки ви знали?

Старенька помовчала, потім відповіла:

— Я чула розмову. Вчора вдень. Христина Андріївна говорила по телефону в саду. Думала, що я в домі. Але я виходила за білизною. Почула уривки. Про гальма, про відрядження… Я не одразу зрозуміла. Потім склала все разом.

— Чому ви не сказали мені раніше?

— Я боялася помилитися. Боялася, що мене неправильно зрозуміють. Що ви мені не повірите. Тому вирішила хоча б попередити.

Андрій кивнув. Він розумів. У таке важко повірити, навіть почувши на власні вуха.

— Дякую, — сказав він щиро. — Ви врятували мені життя.

— Що ви будете робити?