Чому чоловік ледь не закричав, побачивши, що дружина робить у спальні

«Христину Андріївну Лазарєву та Гліба Олеговича Румянцева визнати винними у підготовці до вбивства за попередньою змовою. Призначити покарання у вигляді позбавлення волі строком на сім років кожному. Термін відбувати у виправній колонії загального режиму».

Молоток вдарив по столу. Христина скрикнула, спробувала щось сказати, але конвоїри вже виводили її. Румянцев йшов мовчки, з кам’яним обличчям. Андрій сидів, дивлячись їм услід. Все скінчено. Суд відбувся. Справедливість перемогла. Але чому ж всередині була така порожнеча?

Після оголошення вироку Андрій вийшов з будівлі суду і зупинився на сходах. Холодний вітер тріпав поли його пальта, небо затягнули сірі хмари. Люди поспішали повз, кутаючись у куртки, ніхто не звертав на нього уваги. Звичайний день для міста. Але для Андрія Лазарєва цей день став межею між минулим і майбутнім.

Сім років. Христина проведе за ґратами сім років. До того часу Лізі буде 22. Вона закінчить школу, університет, стане дорослою. Все це без матері.

Андрій дістав телефон, подзвонив додому. Слухавку взяла Зінаїда Матвіївна.

— Андрію Федоровичу?

— Так. Все закінчилося. Вирок — по сім років обом.

Старенька мовчала кілька секунд, потім тихо видихнула:

— Господи… Ну що ж. Може, воно й на краще. Хоч крапку поставлено.

— Як Ліза?

— Сидить у кімнаті. Не виходила весь день. Я пропонувала обідати — відмовилася.

— Я зараз буду. Спробую з нею поговорити.

Андрій зловив таксі і поїхав додому. По дорозі дивився у вікно, намагаючись зібратися з думками. Що він скаже доньці? Як пояснить, що її мати — злочинниця, засуджена за спробу вбивства? Як взагалі можна пояснити таке дитині?

Вдома було тихо. Зінаїда Матвіївна зустріла його в передпокої, стурбовано дивлячись у бік сходів.

— Вона ні звуку. Навіть музику не вмикає. Просто лежить.

Андрій кивнув, піднявся нагору, постукав у двері кімнати Лізи.

— Лізонько, це я. Можна увійти?

Мовчання. Потім глухо:

— Заходь.

Він увійшов. Ліза лежала на ліжку, відвернувшись до стіни. Кімната була напівтемною, штори засунуті, світло не ввімкнене. Андрій сів на край ліжка.

— Суд закінчився. Мамі дали 7 років.

Ліза не відповіла. Тільки плечі її здригнулися.

— Лізо, я розумію, як тобі важко…

— Але ти нічого не розумієш! — перебила вона, все ще не обертаючись. — Ти не можеш зрозуміти. Це моя мама. Я її любила. А тепер вона у в’язниці. Через тебе!

Андрій важко зітхнув, стримуючись.

— Не через мене. Через її власні дії. Вона намагалася мене вбити, Лізо. Вбити. Твого батька. Якби у неї вийшло, мене б зараз не було. Подумай про це.

Ліза перевернулася, подивилася на нього. Очі червоні, обличчя опухле від сліз.

— А може, краще б так і було!

Слова вдарили болючіше за ляпас. Андрій зблід.

— Лізо…

— Іди, — сказала вона, відвертаючись назад. — Просто йди.

Андрій сидів ще хвилину, потім тихо встав і вийшов. За дверима на нього чекала Зінаїда Матвіївна, яка чула розмову.

— Не беріть близько до серця, — сказала вона. — Вона не це мала на увазі. Просто біль говорить.

— Знаю, — відповів Андрій втомлено. — Але все одно боляче.

Він спустився на кухню, сів за стіл, уткнувся обличчям у долоні. Все, заради чого він боровся останні дні — життя, безпека, справедливість — раптом здалося безглуздим. Так, він живий. Так, Христина покарана. Але якою ціною? Донька його ненавидить. Сім’я зруйнована. Дім, який колись був наповнений сміхом і теплом, тепер нагадував склеп.

Зінаїда Матвіївна поставила перед ним чашку гарячого чаю.

— Пийте. І не звинувачуйте себе. Ви зробили правильно. Єдине правильне, що могли.

— Тоді чому так важко?

— Тому що правильне не завжди буває легким. Але з часом Ліза зрозуміє. Діти завжди розуміють. Просто треба дати їй час.

Андрій розумів: Зінаїда Матвіївна має рацію. Потрібен час. Час, щоб рани затягнулися, щоб біль вщух, щоб донька змогла прийняти правду.

Наступні дні були схожі один на одного. Андрій ходив на роботу, повертався додому, намагався налагодити побут. Ліза, як і раніше, сторонилася його, розмовляла односкладово, їла мовчки. Вона ходила до школи, робила уроки, але жила ніби в паралельному світі, закрита, відсторонена.

Андрій не тиснув на неї. Просто був поруч. Готував сніданки, перевіряв щоденник, цікавився оцінками. Намагався показати, що він тут, що він не покине її, що б не сталося. Зінаїда Матвіївна залишалася сполучною ланкою між ними. Вона розмовляла з Лізою, коли та не хотіла говорити з батьком. Втішала, коли дівчинка плакала ночами. Читала їй книжки, як у дитинстві, пекла улюблені пироги. Поступово, дуже повільно, крига почала танути.

Одного вечора, через місяць після суду, Ліза вийшла на кухню, де Андрій мив посуд. Постояла в дверях, потім тихо запитала:

— Тату, а можна мені написати мамі листа?

Андрій обернувся.

— Звичайно. Ти маєш право спілкуватися з нею, якщо хочеш.

— Але ти не проти?

— Лізо, це твоя мама. Я не буду забороняти тобі її бачити чи писати їй. Це твій вибір.

Ліза кивнула, помовчала, потім додала:

— Дякую.

І пішла до себе. Андрій стояв, дивлячись їй услід. Це був маленький крок. Але крок назустріч.

Ліза написала листа Христині. Відправила через адвоката, який займався розлученням. Так, Андрій подав на розлучення одразу після суду, процес йшов своїм чередом. Відповідь прийшла через два тижні. Андрій не читав її, це було особисте. Але бачив, як Ліза плакала після прочитання. А потім прийшла до нього і сказала:

— Мама просить вибачення. Каже, що наробила дурниць. Що шкодує.

— І ти їй віриш?