Чому доярка впустила відро, побачивши нічного гостя корови

Вона чекала вечора, коли ферма спорожніє. Коли зміна закінчилася, всі розійшлися по домівках. Ольга на автобус у сусіднє село, Танька додому, завфермою поїхав у контору.

Марина затрималася, пославшись на те, що потрібно перевірити Зірку: раптом, справді, мастит починається. У корівнику залишилися тільки вона і корови, що жували жуйку. Тиша, що порушується лише шурхотом сіна і рідкісним муканням.

Марина увімкнула яскравий ліхтарик — принесла з дому спеціально для огляду. І пішла до стійла Зірки, серце стукало в горлі. Корова зустріла її спокійніше, ніж учора, стрес минув.

Мукала тихо, звично, впізнаючи господиню. Молоко вранці давала нормально, значить, заспокоїлася. Марина погладила її по шиї, прошепотіла: «Пробач, дівчинко, зараз знову тут копатися буду».

Вона відчинила двері стійла, зайшла всередину, освітлюючи кожен куток. Направила промінь ліхтарика на одвірок. Зблизька стало видно те, що вчора в метушні не розгледіла.

Свіжі тріщини в старій деревині, світлі тріски, що стирчать з-під петлі. Хтось недавно ламав ці двері з силою. Або виламував зсередини, намагаючись вибратися.

Марина присіла, оглянула петлю уважно. Саморіз викручений і вбитий заново, але криво. Головка збита, різьба зірвана, явно поспішали.

Зроблено грубо, наспіх, аби трималося. На засувці, з внутрішньої сторони, темна пляма, вже засохла. Марина доторкнулася пальцем: шорстка, бура — кров.

Занадто високо, щоб корова зачепила випадково. Вона випросталася, озирнулася по сторонах. На підлозі стійла, крім учорашньої крові, яку вже присипали свіжою тирсою, виднілися сліди.

Ні ратиць, ні чобіт, а щось інше. Розмазані смуги в гної, що ведуть від дверей до дальньої стіни. Ширина така, ніби тягли людину за плечі або за ноги волоком.

Марина повільно пройшла по цих слідах, світячи ліхтариком під ноги. Біля стіни, де вчора лежав Юра, солома прим’ята дивним чином. Не так, як лежить корова, згорнувшись калачиком.

А тут довга смуга від дверей до кута, суцільна борозна. Людину явно волокли вже безвільну. Вона вийшла зі стійла, прикрила двері, та скрипнула.

Звук занадто свіжий для старої, притертої дошки. Марина знову придивилася до механізму. Поверх старої, розтрісканої планки засувки хтось прибив нову рейку.

Цвяхи блищать, не іржаві, капелюшки світлі. Навіщо лагодити засувку відразу після смерті Юри, в такому поспіху? Вона пішла далі, до контори завфермою, перевірити ще одну здогадку.

Двері замкнені, світла немає. Але у вікні видно журнал чергувань, недбало лежачий на підвіконні. Марина спробувала вікно — стара рама піддалася, не замкнено.

Відчинила, просунула руку, дістала журнал, тремтячи від холоду і страху. Пролистала до позавчорашнього числа, шукаючи потрібну зміну. Черговий — охоронець Колька.

Підпис розмашистий, великий, на півсторінки. Запис: «Чергував з 22:00 до 6:00, пригод немає, все спокійно». Марина повільно закрила журнал, відчуваючи злість.

Занадто спокійно у тебе тут, Колька, для ночі з трупом. Людина померла в твою зміну, а ти нічого не бачив, не чув. Ні криків, ні шуму, ні бійки, ні метушні.

Нічого не записав, значить, або спав, або брехав. Вона повернула журнал на місце, акуратно закрила вікно. Пішла до виходу, але по дорозі заглянула в підсобку за корівником, де зберігався інвентар.

Там лежали старі шланги, зламані відра, вила, лопати — всякий непотріб. Марина світила ліхтариком, оглядаючи темні кутки. У дальньому кутку, за купою мішків з комбікормом, лежала мотузка.

Товста, прядив’яна, скручена недбалим кільцем. Вона підійшла, присіла навпочіпки. Мотузка стара, але на одному кінці – вузол.

Дивний, не такий, яким зазвичай в’яжуть мішки на фермі. Петля, акуратна, ковзаюча. І на ній – темні плями, схожі на запечену кров.

Марина не стала чіпати, тільки посвітила, запам’ятала, де лежить. Вийшла з підсобки, щільно закрила двері. Руки тремтіли так, що ліхтарик ходив ходором.

Увечері вона прийшла до Ольги додому, постукала в двері. Та відкрила в халаті, здивовано підняла брови, побачивши подругу в такий час.

— Марино, ти чого? Щось сталося?

— Треба поговорити, пусти.

Вони сіли на кухні, Ольга поставила чайник на плиту. Марина дістала зошит, розклала свої записи на клейонці.

— Я сьогодні оглянула стійло. Там купа дивного.

— Двері ламали, засувку лагодили поспіхом. Сліди, ніби когось тягли волоком. І в підсобці мотузка з петлею, на ній кров.

Ольга слухала мовчки, обличчя кам’яне, губи стиснуті.

— Ти це Самойленку покажеш? — запитала вона тихо.

— Та він пошле мене, вже послав відкритим текстом.

— Тоді навіщо копаєш?

Марина подивилася їй в очі твердим поглядом.

— Тому що Юру вбили. І спустять все на гальмах, як завжди. А я не можу мовчати, совість не дає.

Ольга наливала чай, руки у неї злегка тремтіли.

— Добре, тоді треба дивитися документи по худобі. Якщо хтось убив Юру, значить, було за що, був мотив. Юра пив, але не злодій, не скандаліст, мухи не образить.

— Що він міг побачити таке, за що його вбили? — міркувала Ольга.

Марина кивнула, погоджуючись з логікою. Вони сиділи до ночі, будували версії, перебирали варіанти.

Юра працював скотарем, відповідав за телят, молодняк, перегін на випас. Мав доступ до всіх загонів, до всіх документів по поголів’ю, знав реальну кількість худоби. Бачив, кого привозять, кого вивозять, кого списують на м’ясо.

Може, побачив щось не те? Ольга згадала, що у неї є знайома бухгалтерка Олена в конторі. Можна попросити копії відомостей, якщо акуратно.

Неофіційно, звичайно. Марина погодилася, це був шанс. Вони домовилися зустрітися завтра ввечері, коли Ольга дістане папери.

Марина пішла додому пізно, майже опівночі. Йшла темною дорогою, озираючись на кожен шурхіт. Здавалося, хтось йде слідом, ховається в тінях.

Але оберталася — нікого, тільки вітер. Вдома вона ще раз записала все в зошит, щоб не забути деталі. Свіжі тріски на дверях, саморіз, кров на засувці, сліди волочіння.

Мотузка з петлею, брехливий запис Кольки в журналі. Кожну дрібницю зафіксувала. Закрила зошит, лягла спати, сховавши записи.

Але сну не було, тривога тиснула на груди. У голові крутилися думки, одна страшніша за іншу. Хто вбив Юру?

Навіщо? І головне: хто наступний, якщо вона не зупиниться у своєму розслідуванні? Через два дні Ольга прийшла до Марини з товстою папкою під курткою.

Олена-бухгалтерка дала копії відомостей по поголів’ю, руху худоби, закупівлях і списаннях за останні півроку. Передала через Ольгу з однією умовою — нікому не говорити, звідки документи. «Тільки не кажіть, що це я, — шепотіла Олена, сунувши папку Ользі в підсобці. — Тут такі гроші крутяться, що мене, як того телятка, спишуть на падіж, і ніхто не знайде в лісосмузі».

Марина розклала папери на кухонному столі під лампою. Ольга сіла навпроти, одягла окуляри. Вони почали звіряти: що за документами, що за фактом у стійлах і загонах.

Перша невідповідність знайшлася швидко, навіть шукати довго не довелося. За відомостями на фермі числилися три племінні телиці голштинської породи, завезені у вересні. Вартість кожної — 100 тисяч гривень.

Разом 300 тисяч гривень бюджетних грошей. Марина й Ольга перезирнулися в подиві. Ніяких племінних голштинок вони й близько не бачили.

У загоні для молодняку стояли звичайні помісі, місцеві чорно-рябі, по 15–20 тисяч гривень максимум. Різниця колосальна. Далі — більше.

За паперами був оформлений падіж теляти №341 за день до смерті Юри. Причина — гострий кишковий розлад, летальний результат, акт утилізації. Ветлікар Литвиненко підписав акт власноруч.

Марина примружилася, згадуючи, потираючи лоб. Теля 341 — рудий бичок з білою плямою на лобі, примітний. Вона бачила його живим позавчора, він стояв у дальньому ряду, спокійно жував сіно.

Ольга погортала далі, знайшла ще три подібні випадки за місяць. Телята, які за документами померли або були продані на м’ясокомбінат, насправді живі. Але бирки на вухах у них інші, перевішені.

Хтось переставляв номери, плутаючи сліди. Схема ставала зрозумілою навіть їм, простим дояркам. За документами закуповуються дорогі племінні тварини, отримуються субсидії та гроші з бюджету.

Насправді привозять дешевих місцевих, різницю кладуть у кишеню. Потім частину справжніх племінних телят (якщо вони взагалі були) списують за фіктивним падежем. А реально вивозять наліво і продають за повною ціною приватним фермерам в іншу область.

Подвійний прибуток, чистий кримінал. Марина провела пальцем по рядку: «Падіж теляти номер 341». Дата, підпис ветлікаря Литвиненка, підпис завфермою.

Підняла погляд на Ольгу, очі горіли гнівом.

— Живий падіж. Ну і хто тут мертвий — Юра чи совість у деяких?