Чому собака заблокувала двері: випадок, що здивував господаря

Собака лизнула його руку обережно, ніжно, але від дверей не відійшла. Олексій згадав, як сім років тому він повертався з нічної зміни на заводі, йшов через пустир за старою будовою. Січень стояв лютий, такий, що повітря різало легені. І раптом — тихе скавуління, ледь чутне, жалібне. Він зупинився, прислухався. Звук долинав з-під купи будівельного сміття, наполовину засипаної снігом.

Олексій відгріб замет руками і завмер. У картонній коробці, наскрізь промокле від снігу, лежало цуценя. Крихітний клубочок рудої шерсті, весь тремтячий, майже нерухомий. Дівчинка. Хтось викинув її на мороз, як непотрібну річ. Очі цуценяти були напівзакриті, дихання — уривчастим, ледь помітним.

— Йди сюди, моя хороша, зараз зігрієшся… Ой, бідолахо, що ти тут робиш? — видихнув Олексій і, не роздумуючи, засунув малечу під куртку до тіла.

Всю ніч він просидів з нею, грів, годував з піпетки теплим молоком, укутував ковдрами. Мати лаялася, що він «знову когось підбирає», але він не слухав. Цуценя дихало так важко, що він боявся — не доживе до ранку. Але на світанку малеча розплющила очі — великі, карі, сповнені вдячності — і слабко махнула хвостиком. Він назвав її Радою. Росла вона поруч: вірна, розумна, віддана. Зустрічала його з роботи, лягала біля ніг, коли йому було важко, і дивилася так, ніби розуміла кожне слово.

І ось тепер вона не пускала його за двері.

За вікном почувся шум. Сусідський хлопчик ганяв м’яча по двору. Пахло осінньою вогкістю, опалим листям і димом з труб — хтось на першому поверсі вже затопив піч. Ранок був звичайним, сірим, нічим не примітним. Але Рада відчувала щось, чого не бачив він.

Олексій встав, спробував зробити крок до дверей. Собака миттєво схопила його за штанину, не кусаючи, але тримаючи міцно. Він спробував вивільнитися. Вона загарчала голосніше, відчайдушніше.

— Радо! — він підвищив голос, і тут же йому стало соромно.

Телефон знову ожив. Знову Ніна.

— Олексію, ти виїхав?

— Я… — він зам’явся, дивлячись на собаку. — У мене тут проблема, Рада не дає мені вийти.

Запала тиша. Потім сестра повільно, з кам’яним спокоєм промовила:

— Ти знущаєшся? Через собаку ти затримуєш зустріч на мільйон?

— Вона ніколи так себе не поводила, Ніно! — він почув у власному голосі розгубленість. — Гарчить, блокує двері. Може, вона відчуває щось…

— Чого? Що ти верзеш?! — голос сестри зірвався на крик. — Це я дещо відчуваю. Те, що ми втратимо останній шанс. Батько все життя вкладав у цю справу, а ти сидиш вдома, тому що собака… Господи, Олексію, приїжджай негайно!

Вона кинула слухавку. Олексій стояв посеред коридору, стискаючи телефон, і відчував, як усередині все стискається в один болючий вузол. Ніна права, звичайно, права, він повинен їхати. Двадцять людей залежать від цієї зустрічі. Сім’ї, діти, іпотеки. Якщо компанія завалиться, що буде з ними?

Але Рада дивилася на нього очима, повними сліз. Так, сліз, він не помилявся. Собаки плачуть, коли їм страшно. Олексій знову опустився перед нею на коліна, взяв її морду в долоні.

— Скажи мені, що не так? — прошепотів він. — Я не розумію.

Рада облизала його обличчя, один раз, ніжно, і знову лягла впоперек порога. Олексій важко зітхнув і сів на підлогу, притулившись спиною до стіни. Телефон знову завібрував, повідомлення від Ніни: «Якщо за п’ять хвилин тебе не буде, не приїжджай взагалі».

Він подивився на Раду. Вона не зводила з нього очей. І Олексій залишився.

Він сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни коридору, і дивився на Раду. Карі очі горіли такою рішучістю, що ставало не по собі. Годинник на кухні пробив восьму. Зустріч починалася за п’ятнадцять хвилин, без нього.

— Ну що ти робиш, Радо? — прошепотів він, проводячи долонею по обличчю. — Ти ж розумієш, що я повинен їхати. Там люди чекають, Ніна чекає.

Рада тихо заскавучала, протяжно, жалібно, і поклала морду на передні лапи, не зрушуючи з порога ні на сантиметр. Олексій спробував встати, зробити крок до дверей. Собака миттєво схопилася, знову загарчала, притиснувши вуха.

— Радо, досить! — він підвищив голос.

Собака здригнулася, але не відступила. Навпаки, лягла ще щільніше, витягнувши лапи, ніби вросла в підлогу.

Олексій спробував інший підхід. Пішов на кухню, дістав з холодильника шматок вареної курки — улюблені ласощі Ради. Повернувся, присів навпочіпки перед нею.

— Дивись, що я приніс! — він простягнув шматочок до її носа. — Смачно ж, правда? Давай, візьми. І відійди від дверей, гаразд?

Рада понюхала курку, облизнулася, але м’яса брати не стала. Відвернула морду і знову втупилася в господаря — вперто, непохитно.

Олексій відчував, як усередині закипає роздратування, змішане з розгубленістю. Сім років вони жили душа в душу, і вона ніколи, ніколи не ослухалася його. А зараз — ніби підмінили.

— Ти мене з розуму зведеш! — видихнув він і поклав курку на підлогу поруч із собакою.

Телефон знову завібрував. Олексій навіть не подивився на екран, і так знав, хто дзвонить. Натиснув на зелену кнопку.

— Олексію. — Голос Ніни був холодний, як лід. — Зустріч почалася. Без тебе. Я сиджу тут одна з трьома інвесторами і намагаюся пояснити, де головний менеджер проєкту.

— Ніно, я…