Чому собака заблокувала двері: випадок, що здивував господаря

— Мовчи, — обірвала вона. — Просто мовчи. Знаєш, що я їм сказала? Що в тебе проблеми зі здоров’ям. Тому що правду, що ти сидиш вдома через собаку, я їм повідомити не можу. Вони вирішать, що я ідіотка, яка зв’язалася з безвідповідальною людиною.

Кожне слово било, як удар. Олексій стиснув зуби, відчуваючи, як сором і злість змішуються в грудях в один гарячий клубок.

— Я не безвідповідальний, — тихо промовив він. — Просто… тут щось не так. Рада відчуває щось, розумієш?

— Рада відчуває? — голос сестри затремтів від гніву. — Послухай себе. Ти говориш як божевільний. Собаки не відчувають, Олексію. Вони просто живуть інстинктами. А ти… ти підвів усіх нас.

Останні слова пронизали наскрізь. Олексій заплющив очі, відчуваючи, як по спині повзе холодок.

— Батько…

— Так, батько б ніколи не пробачив такого. Він був людиною діла, залізної волі. «Обіцяв — зроби. Слово чоловіка дорожче за гроші», — повторював він постійно.

Олексій все життя намагався відповідати цьому ідеалу. І все життя відчував себе недостатньо сильним, недостатньо жорстким.

— Ніно, дай мені ще пів години, — попросив він, розуміючи, як жалюгідно це звучить. — Я спробую.

— Не треба, — сухо відповіла вона. — Я вже сказала їм, що ти не приїдеш. Презентацію провела сама, абияк. Тепер будемо чекати їхнього рішення. Якщо вони відмовлять нам… — вона замовкла, потім додала тихіше: — Я не знаю, як я тобі це пробачу. Правда, не знаю.

Гудки. Вона поклала слухавку.

Олексій опустив телефон на підлогу поруч із собою і втупився в стелю. У горлі стояв клубок, руки тремтіли. Він підвів сестру, підвів людей, які на нього розраховували. Через що? Через собаку, яка гарчить на двері.

Але коли він подивився на Раду, то побачив не впертість. Він побачив страх. Справжній, глибокий страх. Собака тремтіла, ледь помітно, але тремтіла. Шерсть на загривку так і не вляглася. І в очах плескалося таке благання, що Олексій відчув: вона не просто вередує, вона знає щось, відчуває.

— Що там за дверима? Що тебе так лякає? — прошепотів він, підсуваючись ближче.

Рада облизнула його руку — обережно, ніжно — і знову втупилася в двері.

Олексій простежив за її поглядом. Звичайні дерев’яні двері з облупленою фарбою і старим замком. За ними — сходовий майданчик, сусіди, вихід на вулицю. Нічого незвичайного.

Олексій згадав, як п’ять років тому вони з нею йшли через ліс. Рада тоді раптом завмерла посеред стежки, загарчала і потягнула його назад. Він не зрозумів, спробував іти далі. Вона лягла впоперек дороги, не даючи пройти. Олексій послухався, обійшли ліс стороною. А наступного дня дізнався: на тій стежці ведмедиця з ведмежатами з’явилася. Якби вони пішли, могло скінчитися погано. Рада тоді врятувала його. Можливо, і зараз?

Він встав, підійшов до вікна. За склом плив сірий жовтневий день. Двір був тихий і порожній, тільки сусідський кіт перебігав від гаража до підвалу. Пахло дощем і мокрою землею. Тополі у дворі шелестіли голими гілками. Все як завжди. Звичайний ранок, звичайний день.

Олексій спробував підійти до дверей знову. Вже повільно, обережно. Рада тут же схопилася, затуливши прохід. Очі горіли рішучістю. Він простягнув руку до ручки дверей. Собака схопила його за рукав куртки. Не кусаючи, але тримаючи міцно.

— Радо, відпусти! — він спробував вивільнити руку. Тканина затріщала.

Собака загарчала. Голосніше, відчайдушніше, майже по-людськи.

— Ти рвеш мені куртку! — крикнув Олексій, відчуваючи, як терпець уривається. — Досить!

Він смикнув рукою різко. Рада не відпустила. Олексій спробував відштовхнути її іншою рукою. Собака притиснула вуха, але не відступила. Вона стояла на своєму, як солдат на посту. І тоді Олексій здався. Опустився на підлогу прямо перед дверима, обійняв Раду за шию і уткнувся обличчям в її теплу шерсть. Собака затихла, поклала голову йому на плече.

Вони сиділи так мовчки, а за вікном повільно починався дощ.

— Що ж мені робити? — прошепотів Олексій. — Поясни мені. Я не розумію. Там люди чекають. Ніна мене ненавидить зараз. Якщо ми втратимо компанію, двадцять сімей залишаться без роботи, а я сиджу тут з тобою.

Рада лизнула його щоку. Один раз. Повільно. І Олексій раптом ясно зрозумів: вона не відпустить. Навіть якщо він буде кричати, злитися, штовхати її — вона не відступить.

Олексій важко зітхнув і зняв куртку. Кинув портфель на підлогу. Рада спостерігала за ним уважно, не відриваючи погляду.

— Гаразд, — сказав він тихо. — Залишаюся. Але якщо це все даремно…