Чому собака заблокувала двері: випадок, що здивував господаря

Він не закінчив фразу, не знав, що буде потім. Рада облизала його руку і, нарешті, вперше за весь ранок відійшла від дверей. Лягла поруч з ним, притулившись боком. Олексій погладив її по голові, відчуваючи, як напруга повільно відпускає. Годинник показував пів на дев’яту. Зустріч йшла без нього. Ніна, напевно, ненавиділа його всією душею. А він сидів удома, на підлозі, з собакою. І чомусь не шкодував.

Олексій сидів на підлозі більше години. Час тягнувся в’язко, ніби застряг десь між страхом і надією. Олексій заплющив очі, відкинув голову на стіну. Зустріч давно почалася. Він уявляв, як Ніна стоїть біля дошки, показує презентацію інвесторам. Як нервує, як намагається приховати хвилювання. Як усі сидять за довгим столом — Марина Петрівна, Віктор, Костя. Як обговорюють цифри, перспективи, умови. А він сидить вдома, на холодній підлозі, з собакою.

— Що я роблю? — прошепотів він у порожнечу. — Господи, що я роблю?

Рада підняла голову, подивилася на нього карими очима. В них плескався спокій, глибокий, непохитний.

За вікном пройшов дощ. Тепер крізь хмари пробивалося сонце, і у дворі заблищали калюжі. Хтось із сусідів вигулював собаку — стару дворнягу, яка гавкала на голубів. Життя йшло своїм чередом.

І раптом телефон ожив. Завібрував так різко, що Олексій здригнувся. Ніна. Він схопив слухавку, натиснув на зелену кнопку.

— Алло?

— Олексію… — голос сестри був дивним, не злим, а зляканим, надломленим. Вона задихалася, плакала.

— Олексію, все добре?

Серце впало.

— Ніно, що сталося?

— Я вдома, я…

— Слава Богу! — вона заридала в слухавку. — Слава Богу, ти вдома! Ти не приїхав?

— Що сталося?! — він схопився на ноги, стискаючи телефон так сильно, що побіліли кісточки пальців. — Ніно, кажи!

Вона схлипувала, не могла говорити. Олексій чув, як вона намагається дихати, намагається заспокоїтися.

— Ніно, будь ласка! — він майже кричав. — Що там?

— В офісі… був витік газу… — видавила вона крізь сльози. — Чадний газ… Усі… всі знепритомніли.

Світ навколо захитався. Олексій схопився за стіну.

— Що? Як?

Ніна говорила швидко, плутано, задихаючись:

— Зустріч почалася. Всі прийшли. Інвестори зі столиці, троє чоловіків. Марина Петрівна, Віктор, Костя. Ми сіли в переговорній на третьому поверсі. Я почала презентацію. Все йшло нормально. Вони слухали, ставили запитання. Я думала, може, вийде, може, вони погодяться. — Голос її зірвався. Олексій мовчав, не дихаючи, слухав. — Минуло хвилин сорок. У кімнаті було душно, кондиціонер не працював. І раптом у мене живіт так скрутило, я думала, помираю. Від нервів, напевно. Останні дні я майже не їла, не спала, організм не витримав. Я вибачилася, сказала, що вийду на хвилину. Марина продовжила презентацію замість мене. Я вибігла з кімнати, побігла вниз. На третьому поверсі туалет був зайнятий. Я спустилася на перший. Сиділа там хвилин десять, може, п’ятнадцять. Біль не минав. Я намагалася дихати, заспокоїтися. Думала, зараз повернуся, доведу презентацію до кінця.

Ніна замовкла. Олексій чув, як вона схлипує.

— І що? — прошепотів він. — Що далі?

— Я вийшла з туалету. Піднялася назад. Іду коридором на третьому поверсі і раптом чую — хтось кричить. Олена, наша секретарка, кричить: «Допоможіть! Хто-небудь!» Я кинулася бігти. Вбігла в переговорну і завмерла.

Олексій відчув, як холоне кров.

— Усі лежали! — голос Ніни тремтів. — Олексію, всі! Марина Петрівна — обличчям на стіл, руки звисають. Віктор на підлозі. Костя з’їхав зі стільця. Інвестори… двоє на стільцях, один впав. Очі закриті, не рухаються. Я закричала. Підбігла до Марини, труснула її за плече. Вона не відповідає. Дихає, але не відповідає. Господи! Олена стояла в дверях, плакала. Я кричала їй: «Швидку, викликай швидку!» Вона схопила телефон, набрала номер. А я раптом відчула запах. Слабкий такий, дивний, солодкуватий. І зрозуміла. Газ. Чадний газ. Пам’ятаєш, батько розповідав про аварію на старому заводі? Як люди непритомніли від витоку.

Олексій не міг говорити. Горло стиснуло так, що неможливо було вдихнути…