Чому собака заблокувала двері: випадок, що здивував господаря

— Так, це я.

Лікар подивився на нього уважно з якимось особливим виразом. З повагою, чи що?

— Вам дуже пощастило. Дуже. Ще хвилин п’ятнадцять у тій кімнаті, і ми б втратили як мінімум двох. Чадний газ підступний, він непомітний, не пахне, діє швидко. Ваші колеги знепритомніли майже одночасно. Якби не ваша сестра, яка вчасно повернулася і викликала швидку… — голос його став тихішим. — Чому ви не поїхали, якщо не секрет?

Олексій мовчав кілька секунд, добираючи слова.

— Собака не пустила. Моя Рада. Вона гарчала, блокувала двері, не давала вийти з дому. Я думав, що божеволію. Навіть кричав на неї, а вона… Вона відчувала небезпеку. Якимось чином знала, що мені не можна туди їхати.

Лікар відкинувся на спинку крісла, задумливо подивився у вікно.

— Тварини відчувають те, чого не відчуваємо ми. Це науковий факт. Собаки вловлюють зміни в магнітному полі, запахи, які людині недоступні, коливання повітря. Може, ваша собака відчула щось невловиме, а може, це просто інтуїція або любов. Називайте як хочете, але вона врятувала вам життя.

— Я знаю, — прошепотів Олексій. — Я це знаю.

Лікар встав, підійшов до вікна.

— Усі постраждалі лежатимуть доби три, може, більше. Під наглядом, на кисні. Але виживуть. Усі виживуть. Ваша сестра впоралася дуже добре, витягла людей, викликала допомогу. Справжня героїня.

— Можу я пройти до неї?

— Звичайно. Третій поверх, палата дванадцять. І до інших теж можете зайти, якщо хочете. Вони будуть раді бачити вас живим.

Олексій подякував лікарю і піднявся на третій поверх. Зупинився біля палати номер вісім. Табличка «Марина Петрівна Соколова». Він штовхнув двері, зазирнув усередину. Марина Петрівна лежала на ліжку під крапельницею. На обличчі — киснева маска. Очі розплющені, дивилася в стелю. Почувши скрип дверей, повернула голову.

— Олексію? — голос слабкий, приглушений маскою.

Він підійшов, сів на стілець поруч.

— Як ви, Марино Петрівно?

— Жива, — вона спробувала посміхнутися. — Лікарі кажуть, пощастило. Олексію, а ви… ви ж мали бути там, чому не приїхали?

— Довга історія, — тихо відповів він. — Собака не пустила. Рада. Вона відчувала небезпеку.

Марина Петрівна кивнула, сльози потекли по щоках.

— Розумниця собака, врятувала господаря. Знаєте, Олексію, коли я отямилася в швидкій, перше, про що подумала — де ви? Ніна сказала, що не приїхали. І я так зраділа. Так зраділа, що ви живі! Зустріч, гроші, інвестори — все це дурниці. Головне, що всі живі.

Олексій нахилився, обережно обійняв її:

— Одужуйте.

Він обійшов ще кілька палат. Віктор, виконроб, лежав із заплющеними очима, але, почувши кроки, розплющив їх.

— Привіт, начальнику, ось і зустрілися, — хрипко промовив він. — Як ти?

— Нормально.

— Лікарі кажуть, минеться. Чув, собака тебе не пустила?

— Так, гарчала, блокувала двері, не давала вийти.

Віктор усміхнувся слабко: