Чому три короткі слова нареченої перетворили свято на скандал десятиліття

— Я вважаю, що в кожної людини має бути особистий простір, — спокійно відповіла Аліна.

— Зрозуміло.

Свекруха встала.

— Пиріжки я залишу Стасику, він любить. А мені, мабуть, час.

Вона пішла, не попрощавшись, гордо піднявши голову.

Аліна залишилася сидіти на кухні в дзвінкій тиші. Руки її тремтіли. Вона розуміла, що щойно оголосила війну. Результат цієї війни був абсолютно непередбачуваний.

Коли ввечері повернувся Стас, він був похмуріший за хмару.

— Мама дзвонила, — кинув він з порога, не дивлячись на неї. — Ти її образила?

— Я попросила її не господарювати в моєму домі, — відповіла Аліна.

— У нашому домі… — поправив він різко. — Ми скоро одружимося. Чи ти забула? І взагалі, що такого вона зробила?

— Хотіла допомогти, а ти її виставила.

— Я її не виставляла, Стасе. І це поки що мій дім.

Він подивився на неї довгим, важким поглядом.

— Ясно. Значить, ось як. Мати для тебе чужа людина.

Він розвернувся і пішов у кімнату, гримнувши дверима. Аліна залишилася стояти в коридорі, відчуваючи, як земля йде в неї з-під ніг. Він не зрозумів. Він навіть не спробував її зрозуміти. Він вибрав сторону. І це була не її сторона.

Ніч після сварки була довгою і холодною. Стас спав на дивані у вітальні, демонстративно відвернувшись до стіни. Аліна лежала в їхньому ліжку одна, вслухаючись у тишу і намагаючись вгамувати тремтіння. Вона знову і знову прокручувала в голові денну розмову зі свекрухою, потім вечірню — з нареченим. Невже вона була неправа? Невже її прохання про повагу до особистих кордонів було таким уже непомірним? Бабуся завжди вчила її: «Ніколи не дозволяй витирати об себе ноги, Аліночко. Навіть найближчим. Людина, яка тебе любить, зрозуміє». А хто не зрозуміє, той не любить, як би гарно не говорив.

Стас не зрозумів. І це було страшно.

Вранці він зібрався на роботу мовчки. На кухні вони зіткнулися як два незнайомці. Він наливав собі каву, вона діставала з холодильника йогурт. Ні слова, ні погляду. Напруга висіла в повітрі, її можна було різати ножем. Коли він уже стояв у дверях, взутий і одягнений, Аліна не витримала.

— Стасе, ми поговоримо сьогодні ввечері?

Він забарився, не обертаючись.

— Не знаю. Побачимо.

Двері зачинилися.

Аліна залишилася одна. Весь день на роботі вона не могла зосередитися. Думки поверталися додому, до Стаса, до його матері. Вона відчувала, що їхній ідеальний світ дав тріщину, і ця тріщина розповзалася все ширше.

Увечері Стас прийшов з букетом її улюблених білих троянд. І з винуватою посмішкою.

— Пробач, — сказав він, простягаючи їй квіти. — Я вчора погарячкував, ти права, мама іноді перегинає палицю. Я з нею поговорив. Вона теж просить вибачення. Просто вона так за нас переживає, розумієш?

Аліна взяла квіти. Серце здригнулося. Може, він все-таки зрозумів? Може, ще не все втрачено?

— Я теж була різкою, — зізналася вона. — Просто я не звикла, що хтось господарює в моєму домі.

— Я розумію, — кивнув він, обіймаючи її. — Все буде добре. Ось побачиш. Ми з усім розберемося. Мама більше не буде лізти.

Вони помирилися. Вечір пройшов майже як раніше. Вони разом готували вечерю, дивилися фільм, будували плани. Аліна майже заспокоїлася. Вона хотіла вірити йому, хотіла вірити, що все налагодиться. Але десь у глибині душі маленький черв’ячок сумніву продовжував точити її зсередини.

Минув тиждень. Лариса Петрівна не дзвонила і не приїжджала. Аліна зітхнула з полегшенням. Здавалося, інцидент вичерпано. Вони зі Стасом знову були тією самою ідеальною парою, і підготовка до весілля увійшла у фінальну стадію. Залишалися останні штрихи: забрати сукню, купити туфлі, замовити букет.

За тиждень до весілля, в суботу, Стас запропонував з’їздити до його матері.

— Вона скучила, — сказав він. — Та й нам треба обговорити останні деталі по банкету. Поїхали, будь ласка. Вона обіцяла поводитися добре.

Аліна погодилася. Незручно було відмовляти. До того ж їй і самій хотілося переконатися, що мир відновлено.

Лариса Петрівна зустріла їх стримано, але ввічливо. На столі вже стояв чай і її фірмовий яблучний пиріг. Вона була підкреслено люб’язна, зверталася до Аліни на «ви», цікавилася її роботою, хвалила її смак у виборі сукні. Аліна розслабилася. Здається, Стас дійсно з нею поговорив.

Вони вже збиралися йти, коли Лариса Петрівна раптом зупинила Аліну в передпокої.

— Аліночко, почекай хвилинку, — сказала вона і дістала з шухляди комода маленьку в’язку ключів. — Ось, візьми, це тобі.

Аліна нерозуміюче подивилася на ключі.

— Що це?

— Це від твоєї квартири, — з посмішкою пояснила свекруха. — Я дублікат зробила. Про всяк випадок. Ну, мало що трапиться. Раптом ти ключі загубиш або замок заклинить. А так у мене буде запасний. Я завжди зможу прийти на допомогу.

Аліна дивилася на ці ключі, що лежали на долоні Лариси Петрівни, і відчувала, як кров відхлинула від її обличчя. Дублікат. Свекруха, не запитавши її, просто пішла і зробила дублікат ключів від її будинку. Від її фортеці. Це було не просто порушенням кордонів. Це було оголошенням про повну і беззастережну капітуляцію, якої від неї чекали.

Вона підняла очі на Стаса. Він стояв поруч і посміхався, підбадьорливо так, мовляв: «Бери, не соромся».

— Мама права, — сказав він. — Так надійніше. Дякую, мамо, за турботу.

Він узяв ключі у матері і вклав їх у руку Аліни. Метал був холодним і важким.

— Дякую, — видавила з себе Аліна. Голос її не слухався.

Вони вийшли на вулицю. Аліна йшла як у тумані. У руці вона стискала ці прокляті ключі.

— Ти вважаєш це нормальним? — запитала вона, коли вони сіли в машину.

— Що саме? — не зрозумів Стас.

— Те, що твоя мати без мого відома робить дублікати ключів від моєї квартири.

Він зітхнув.

— Алін, ну знову ти починаєш. Вона ж з найкращих спонукань. Хотіла як краще. Що в цьому такого? У всіх в сім’ях є запасні ключі у батьків. Це нормально.

— Це ненормально, Стасе! — її голос зірвався. — Ненормально без дозволу вторгатися в чуже життя. Це мій дім. Мій!

— Наш! — відрізав він. — Скоро буде наш. І досить уже ділити все на твоє і моє. Ми сім’я.

Він завів машину і різко рушив з місця. Всю дорогу вони мовчали. Аліна дивилася у вікно на будинки, що пропливали повз, і відчувала, як усередині неї щось обривається. Це був не просто ключ. Це був символ. Символ того, що її думка нічого не означає. Що її простір їй не належить. Що її майбутній чоловік і його мати вже все вирішили за неї.

Вдома вона кинула ключі на тумбочку в передпокої і пройшла в кімнату. Стас увійшов слідом.

— Алін, ну не дуйся! — сказав він уже м’якше. — Ну хочеш, я поговорю з нею ще раз? Скажу, щоб більше так не робила.

— А що це змінить? — гірко посміхнулася вона. — Вона вже зробила. Вона показала мені моє місце. А ти їй у цьому допоміг.

— Я не допомагав. Я просто не хочу сваритися з матір’ю через дурниці.

— Для тебе це дурниці? — вона подивилася йому в очі. — Мій спокій, моє почуття безпеки — це дурниці?

Він відвів погляд.

— Перестань драматизувати. Ніхто на твій спокій не зазіхає.

Він пішов на кухню, увімкнув чайник.

Аліна залишилася одна. Вона підійшла до вікна. На вулиці стемніло, місто запалило вогні, тисячі вікон горіли в будинках навпроти. У кожному з них було своє життя, свої радощі й печалі. А її життя, таке ясне і зрозуміле ще місяць тому, тепер перетворилося на заплутаний клубок страхів і сумнівів.

Вона дістала телефон і набрала номер подруги.

— Ніко, привіт. Можеш говорити? Мені потрібно з тобою порадитися.

Це був крик про допомогу. І вона розуміла, що якщо зараз не знайде підтримки, то просто потоне в цьому болоті з брехні та маніпуляцій. Весілля було через тиждень. І вперше за весь цей час Аліна подумала, що, можливо, його не буде. Ця думка була такою дикою і страшною, що вона тут же її відігнала. Але вона, як скалка, засіла глибоко в серці.

— Ключі? Вона зробила дублікат ключів від твоєї квартири і подарувала тобі? — голос Вероніки в телефонній трубці звучав так, ніби вона почула щось абсолютно неймовірне.

— Алін, ти серйозно? Це не жарт?