Чому три короткі слова нареченої перетворили свято на скандал десятиліття

— прошипів він так, щоб чула тільки вона. Але в тиші, що настала, його шепіт пролунав як крик. — Який центр? Так туди вже мій брат з дружиною заїхали, ремонт роблять.

Ось воно, фінал! Він сказав це. Сам. Перед усіма. Зізнався у всьому.

Аліна повільно вивільнила свою руку. Вона подивилася на його перекошене від страху обличчя, на побагровілу від злості Ларису Петрівну, на приголомшених гостей, на своїх батьків, в очах яких стояв жах. А потім вона повернулася до реєстратора.

У той момент, коли Стас вимовив ці слова, для Аліни час немов зупинився. Зал реєстрації, гості, музика — все це відійшло на другий план, перетворилося на розмитий фон. Вона бачила тільки його обличчя — злякане, розгублене обличчя людини, яка щойно власними руками зруйнувала все. Він зрозумів, що сказав, зрозумів, яку жахливу помилку зробив. Його очі забігали, він спробував посміхнутися, перетворити все на жарт, але посмішка вийшла жалюгідною і кривою.

— Я… я хотів сказати… — почав він лепетати, але було вже пізно.

Слова повисли в дзвінкій тиші. Всі все чули. Її батьки, які стояли в першому ряду, дивилися на нього з жахом і огидою. Мама притиснула руку до рота, батько насупився, його обличчя скам’яніло. Гості з боку Стаса перешіптувалися. Їхні здивовані погляди металися від нареченого до його матері, а потім до нареченої. Лариса Петрівна стояла бліда як полотно, її губи були щільно стиснуті, а в очах горів холодний вогонь. Вона зрозуміла, що її геніальний план провалився. Провалився з оглушливим тріском.

Реєстратор, жінка, яка бачила на своєму віку чимало дивних весіль, дивилася на них з професійним співчуттям, чекаючи, що буде далі. Вона кашлянула, привертаючи до себе увагу.

— Так, Аліно Андріївно, я повторюю своє запитання. Чи згодні ви взяти в законні чоловіки Станіслава Ігоровича Бєлова?

Це буденне, казенне запитання стало для Аліни рятівним колом. Воно повернуло її в реальність, змусило діяти. Вона зробила глибокий вдих, випростала спину і відчула, як страх і розгубленість поступаються місцем холодній, ясній рішучості. Вона більше не була жертвою. Вона була господинею своєї долі.

Вона подивилася на Стаса. В його очах було благання. «Скажи так», — беззвучно шепотіли його губи. — «Будь ласка, скажи так, а ми потім все вирішимо».

Вона перевела погляд на Ларису Петрівну. Та дивилася на неї з ненавистю. В її погляді читався наказ: «Тільки посмій».

Аліна згадала все: безсонні ночі, повні тривоги, принизливі візити свекрухи, розмови за її спиною, змінений замок, чужі речі в її квартирі, брехня, брехня, нескінченна брехня. І цей останній, найстрашніший удар — зрада в день, який мав стати найщасливішим.

Вона повернулася до реєстратора. Її голос пролунав голосно і чітко, без єдиної тремтячої нотки:

— Прошу вибачення, але я передумала. Весілля не буде.

Залом пронісся подих здивування. Хтось ахнув. Батьки Стаса завмерли як статуї. Її мама заплакала, але на її обличчі була не тільки гіркота, а й полегшення. Батько підійшов і став поруч з нею, поклавши руку їй на плече. Мовчазна підтримка, яка була дорожчою за тисячу слів.

Аліна зняла з пальця обручку, ту саму, з якою Стас зробив їй пропозицію, стоячи на одному коліні на Палацовій площі. Діамант холодно блиснув у світлі люстри. Вона підійшла до столика реєстратора і акуратно поклала обручку на оксамитову подушечку, поруч з обручками, які так і залишилися лежати недоторканими.

— Що… що ти робиш? — прохрипів Стас. Він підійшов до неї і хотів схопити за руку, але батько Аліни перегородив йому шлях.

— Не смій її чіпати! — сказав він.

Стас відступив. Аліна повернулася до гостей.

— Вибачте, що так вийшло, — сказала вона. — Я вдячна всім, хто прийшов розділити зі мною цей день. Але, на жаль, свята не буде. Банкет скасовується.

Потім вона повернулася до Стаса та його матері.

— А вам… — її голос дзвенів від стримуваних емоцій. — Я раджу якомога швидше звільнити мою квартиру. У вас є двадцять чотири години. Після цього я викликаю поліцію і пишу заяву про незаконне проникнення і псування майна. Всі докази у мене є. І повірте, вам це не сподобається.

Лариса Петрівна щось зашипіла у відповідь, але її слів уже ніхто не слухав. Аліна, не дивлячись більше ні на кого, розвернулася і пішла до виходу, високо піднявши голову, з прямою спиною. Її шовкова сукня шурхотіла при кожному кроці. Вона йшла цим залом повз приголомшених гостей і відчувала, як з кожним кроком з її плечей спадає нестерпний тягар.

Ніка чекала її біля дверей. Вона підхопила Аліну під руку, і вони разом вийшли з цього палацу брехні та лицемірства. На вулиці було сіро і сиро, але Аліні здавалося, що вона ніколи не дихала таким чистим і свіжим повітрям. Вони сіли в машину Ніки, і тільки тоді Аліна дозволила собі розслабитися. Вона відкинулася на сидіння і заплющила очі. Сліз не було, була тільки оглушлива порожнеча і почуття неймовірного, п’янкого звільнення.

— Ти це зробила, — сказала Ніка, заводячи мотор. — Ти королева, і я тобою пишаюся.

— Дякую, що була поруч, — прошепотіла Аліна.

— Завжди. Куди тепер?

— Додому, — сказала Аліна і вперше за довгий час посміхнулася. — Поїхали в мій справжній дім, на Петроградку.

Вона знала, що попереду на неї чекають непрості дні: розмови, пояснення, повернення подарунків, але це все було неважливо. Головне вона зробила. Вона відстояла себе. Вона повернула собі своє життя. І вона більше ніколи, нікому не дозволить перетворити її фортецю на прохідний двір. Бабуся могла б нею пишатися.

Машина Ніки плавно котила вулицями Дніпра. Миготіли знайомі фасади, мости, набережні. Аліна дивилася у вікно, але не бачила нічого, крім відображення свого обличчя у склі. Бліда жінка у весільній сукні з ідеальним макіяжем, який тепер здавався недоречною маскою. Всередині неї була дзвінка порожнеча. Емоції, які вирували ще пів години тому — гнів, образа, рішучість — схлинули, залишивши по собі лише випалене поле. Вона не плакала. Сльози десь застрягли, перетворившись на важкий клубок у горлі. Вона просто сиділа і дивилася, як місто живе своїм життям, байдуже до її особистої катастрофи. Чи тріумфу? Вона поки й сама не розуміла.

— Може, до мене? — обережно запропонувала Ніка, не відриваючись від дороги. — Вип’ємо чогось міцнішого за чай, поговоримо. Тобі не можна зараз одній залишатися.

Аліна похитала головою.

— Ні. Я хочу додому. У свою квартиру. Мені потрібно бути там. Одній.

Ніка зрозуміла. Вона не стала наполягати.

Коли вони під’їхали до її будинку на Петроградці, Аліна раптом відчула напад паніки. А що, якщо вони все ще там, Олег і Каріна? Що, якщо вони не захочуть йти? Але тут же вона згадала свій холодний, впевнений голос у РАЦСі, погрозу викликати поліцію. Злякаються. Обов’язково злякаються. Лариса Петрівна не допустить публічного скандалу.

— Я піднімуся з тобою, — сказала Ніка, паркуючи машину. — Просто перевірю, що все гаразд.

Вони піднялися на поверх. Біля дверей своєї квартири Аліна на мить завмерла. Вона дістала новий ключ, той самий, який дав їй Стас і який вона ще не встигла викинути. Вставила в замок. Він повернувся легко, без зусиль. Вони увійшли всередину.

У квартирі було тихо, але повітря було просякнуте запахом поспіху і паніки. У передпокої на підлозі валялися якісь речі, кинуті поспіхом. Вони пройшли у вітальню. Тут панував хаос. Журнали розкидані, на дивані забутий жіночий шарфик. На кухні на столі стояли недопиті чашки.

Вони пішли. Пішли швидко, як щури з потопаючого корабля.

Аліна пройшла в спальню. Тут безлад був ще більш очевидним. Дверцята шафи розчинені, на підлозі валялися вішалки і якийсь одяг, який, мабуть, не вважали за потрібне забирати. Ліжко було зім’яте. Аліна підійшла і гидливо стягнула з ліжка простирадло і підковдру, зім’яла їх і кинула в кут.

— Я викличу клінінг, — сказала вона глухим голосом. — Нехай зроблять генеральне прибирання, щоб і духу їхнього тут не залишилося.

Ніка підійшла, обняла її за плечі.

— Правильно. А зараз тобі потрібно зняти цю сукню.

Вона допомогла Аліні розстебнути блискавку. Шовкова тканина зісковзнула на підлогу, залишившись лежати біля її ніг білою безформною хмарою. Аліна переступила через неї, як через привид свого нездійсненого щастя. Вона одягла свої звичайні джинси і старий затишний светр. Стало трохи легше.

Вони сиділи на кухні, пили чай. Ніка намагалася її розговорити, але Аліна відповідала односкладово. Вона була виснажена. Емоційний надлом був настільки сильним, що в неї не залишилося сил ні на сльози, ні на розмови. Вона просто сиділа, дивилася в одну точку і відчувала, як всередині неї повільно, дуже повільно починає затягуватися величезна рана.

Телефон, який вона відключила ще в РАЦСі, лежав на столі. Ніка кивнула на нього.

— Може, увімкнеш?