«Чому я тут?»: жінка-лікар знайшла свій весільний портрет у будинку незнайомця

— Доброго дня.

Жінка встала, простягаючи руку.

— Так, доброго дня. — Марія потиснула її руку. Долоня була теплою, рукостискання міцним.

— Валентина Федорівна, — представилася жінка. — Сідайте, будь ласка. Я вже замовила каву, але якщо хочете щось інше…

— Кава чудово, дякую. — Марія опустилася на стілець навпроти.

Валентина Федорівна уважно розглядала її.

— Ви знаєте, — повільно промовила вона, — ви дуже схожі на Ольгу. Особливо очі. У неї були такі ж сіро-зелені, із золотими іскорками.

Марія відчула, як стиснулося серце.

— Правда? Я майже не пам’ятаю… Вам скільки було, коли це сталося?

— Вісім років, — тихо відповіла Марія.

— Боже мій! — Валентина Федорівна похитала головою. — Така крихітка. Я пам’ятаю, як Оля розповідала мені про вас. Вона так вас любила. Показувала фотографії, говорила, що ви вже читати вмієте, що любите малювати.

— Вона… Вона вам про мене розповідала? — голос Марії здригнувся.

— Звичайно. Ми хоч і не бачилися часто після школи, але зідзвонювалися. Останній раз я говорила з нею за тиждень до тієї експедиції. Вона була така щаслива, говорила, що це буде їхня з Петром остання далека поїздка, а потім вони залишаться вдома, будуть більше часу проводити з вами.

Сльози підступили до горла. Марія ковтнула.

— Розкажіть мені про неї, будь ласка, — попросила вона. — Усе, що пам’ятаєте.

Офіціантка принесла каву. Валентина Федорівна відпила ковток, задумливо подивилася у вікно.

— Оля була… яскравою. Знаєте, такі люди, які світяться зсередини. Вона завжди сміялася, завжди була в центрі уваги. Але не через те, що випендрювалася. Ні. Просто люди до неї тягнулися.

— А як ви познайомилися?

— У п’ятому класі. Я була новенькою, тільки переїхала у ваше місто. Перший день у школі. Я сиджу, нікого не знаю, боюся рот відкрити. А Оля підсіла до мене на перерві й каже: «Привіт, я Оля, давай дружити». Ось так просто, — Валентина Федорівна посміхнулася. — Ми стали нерозлучні. Разом додому ходили, уроки робили, на дискотеки бігали.

— Вона якою була? — Марія жадібно ловила кожне слово. — Які у неї були захоплення?

— Оля обожнювала природу, — розповідала Валентина Федорівна. — Ми часто ходили в походи, на річку. Вона знала всі рослини, всіх птахів. Говорила, що стане біологом або географом. Так і вийшло, вона вступила на географічний факультет. А потім познайомилася з вашим батьком, Петром. Він теж був географом, вони разом в експедиції їздили.

— Ви його теж знали? Тата?

— Трохи. Зустрічалися кілька разів. Він здавався мені серйозним, ґрунтовним. Оля його дуже любила. Говорила, що він найкращий.

Марія мовчала, перетравлюючи інформацію. Було дивно чути про батьків як про живих людей, з характерами, захопленнями, мріями. Для неї вони завжди були просто мамою і татом, образами з дитячих спогадів.

— Валентино Федорівно, — Марія нахилилася ближче. — А ви щось ще хотіли мені розповісти? По телефону ви говорили, що є щось важливе.

Жінка помовчала, крутячи в руках чашку з кавою.

— Знаєте, Маріє, я довго думала, чи варто вам про це говорити, — повільно почала вона. — Але вирішила, що варто. Ви маєте право знати.

— Що саме? — серце Марії застукало сильніше.

— Я бачила Ольгу кілька разів після тієї трагедії. Хоча, може, це була і не вона, — Валентина Федорівна знизала плечима. — Але мені здавалося, що вона.

Марія завмерла.

— Як? Як це можливо? Коли?

— Перший раз через п’ять років після її зникнення. Я йшла вулицею, і раптом бачу — жінка виходить з кафе. Я остовпіла. Це ж Оля! Точно вона. Я кинулася до неї, гукнула.

— І що? — Марія вчепилася в край столу.

— Вона обернулася. Подивилася на мене так… холодно. І сказала: «Вибачте, ви помилилися». І пішла.

— Але ви впевнені, що це була вона?

— Тоді я була впевнена. — Валентина Федорівна насупилася. — У неї був той самий шрам над губою. Пам’ятаєте про нього?

— Ні, не пам’ятаю, — мотнула головою Марія.

— У Олі був невеликий шрам над верхньою губою, праворуч. Ми тоді в сьомому класі прогулювали уроки, пішли в парк. Вона каталася на гойдалках, а гойдалки зламалися. Оля впала прямо обличчям на землю, розсікла губу. Шрам залишився на все життя. І в тієї жінки був такий самий шрам. Точно в тому ж місці.

Марія не могла дихати.

— А потім? Ви бачили її ще?