Чому записка маленького квітникаря змусила бізнесмена кинути все і бігти назад

— Максим.

— А мене Артем. Давай, Максиме, я куплю в тебе ось цей букет.

Він показав на найпишніший, де ромашок було найбільше. Дістав з кишені гаманець, витягнув велику купюру. Хлопчик прийняв гроші, і очі його розширилися.

— Дядьку, тут п’ятсот. У мене решти немає стільки.

— А решти не треба. Залиш собі, купиш щось смачне. Морозиво там чи шоколадку.

Максим дивився на купюру так, ніби тримав у руках скарб. Потім підняв очі на Артема, і в них блиснуло щось дивне — не радість, а майже доросла вдячність, змішана з якимось прихованим болем.

— Дякую, дядьку Артеме. Я буду молитися за ваше здоров’я.

Артем завмер. Дивна фраза для семирічної дитини. Так кажуть бабусі в церкві, а не хлопчаки з веснянками на носі.

— Молитися? — перепитав він. — Ти що, до церкви ходиш?

— Бабуся навчила. Вона каже, за добрих людей треба молитися, щоб Бог їх беріг.

Щось стиснулося в грудях Артема. Він поплескав хлопчика по вигорілому волоссю.

— Ти хороший хлопець, Максиме. Ну, бувай. Удачі тобі з рештою букетів.

Хлопчик кивнув, притискаючи купюру до грудей. Артем сів у машину, поклав букет на пасажирське сидіння і виїхав на трасу. До ресторану залишалося хвилин тридцять їзди. Артем увімкнув радіо, але музика не слухалася. Думки поверталися до хлопчика. Один на трасі, з відрами квітів. У випраній сорочці. З цими дорослими очима. «Я буду молитися за ваше здоров’я». Звідки в дитині така серйозність?

Втім, Артем знав звідки. Він сам був таким. В інтернаті швидко дорослішаєш. Він труснув головою, відганяючи спогади. Не сьогодні. Сьогодні хороший день. Сьогодні побачення з Оленою. Сьогодні все буде добре.

Ресторан «Старий млин» розташовувався в мальовничому місці на березі річки. Артем припаркувався, взяв букет і вийшов з машини. До зустрічі ще п’ятнадцять хвилин, він приїхав раніше, щоб не нервувати в заторах. Вечір видався теплим. Набережною гуляли парочки, мами з колясками, старі з собаками. Пахло річковою водою і квітучою липою.

Артем присів на лавку біля входу в ресторан і поклав букет на коліна. Треба б написати Олені, що він на місці. Він дістав телефон, але погляд упав на квіти. Букет справді був гарний. Ромашки білі, чисті, як дитяча усмішка. Волошки сині, яскраві. І ще якісь дрібні рожеві квіточки, розсипані між ними. Максим добре постарався. Зібрав, перев’язав нитками. Скільки йому років — сім? Вісім? У цьому віці інші діти грають у планшети, а він з ранку до вечора сидить біля дороги, торгує квітами.

Артем підніс букет до обличчя, вдихнув запах. Пахло лугом, літом, чимось далеким і забутим. І тут він помітив папірець. Між стеблами, майже біля самої нитки, білів складений аркуш. Артем насупився, обережно витягнув його. Папір був вирваний зі шкільного зошита в клітинку, складений учетверо. Він розгорнув і прочитав коряві дитячі літери: «Дякую, що купили. Ви врятуєте мене від дитбудинку. Максим».

Артем прочитав ще раз. І ще. Літери розпливалися перед очима. «Ви врятуєте мене від дитбудинку». Світ навколо ніби завмер. Сміх перехожих, шум машин, музика з відкритих вікон ресторану — все відступило кудись далеко. Залишився тільки цей аркуш у клітинку і дитячий почерк.

Артем заплющив очі, і пам’ять жбурнула його на 25 років назад. Йому шість років. Інтернат номер три міста Калинова. Довгий коридор з облупленою зеленою фарбою. Запах хлорки і вареної капусти. Залізні ліжка в спальні на 20 осіб. Ковдри колючі, подушки пласкі. Вночі хтось завжди плаче, уткнувшись у ці подушки, щоб вихователька не почула.

Артем теж плакав. Перші місяці, щоночі. Він не розумів, чому мама його залишила. Не розумів, що вона померла — йому сказали тільки, що мама поїхала далеко. Він чекав, що вона повернеться. Щодня дивився у вікно на дорогу, що вела до воріт інтернату. Щоразу, коли приїжджала чиясь машина, серце калатало від надії. Мама не приїхала.

Потім були комісії. Чужі тітки й дядьки в костюмах, які дивилися на дітей як на цуценят у притулку. Вибирали. Маленьких, симпатичних, без проблем зі здоров’ям. Артем був худий, незграбний, з вічно розбитими колінами. Його не вибирали.

Він пам’ятав одну ніч особливо чітко. Йому майже сім, через місяць день народження. Старші хлопці сказали, що після семи років уже нікого не всиновлюють. «Ти тут до вісімнадцяти просидиш, — сказав один здоровий рудий пацан, — а потім на вулицю. І здохнеш під парканом, як собака».

Артем не спав усю ніч. Лежав, дивлячись у стелю, і відчував, як усередині росте щось холодне, важке, страшне. Він не хотів жити в інтернаті до вісімнадцяти років. Він хотів додому. Але дому не було.

А потім з’явилися вони. Петро Сергійович і Ніна Павлівна Соловйови. Прийшли за тиждень до його дня народження. Невисокі, немолоді, з добрими обличчями. Ніна Павлівна присіла перед ним, подивилася в очі й сказала: «Здрастуй, Артемку. Хочеш поїхати до нас у гості?»

Він не повірив. До останнього не вірив, навіть коли вони оформляли документи, навіть коли вели його до машини, навіть коли він уперше увійшов до їхньої квартири, теплої, світлої, що пахла пирогами. Чекав, що це помилка. Що його повернуть назад.

Його не повернули. Соловйови стали його сім’єю. Мамою і татом. Вони дали йому своє прізвище, своє тепло, свою любов. Петро Сергійович помер п’ять років тому від серцевого нападу, і Артем досі сумував за ним: за його хрипким сміхом, за запахом тютюну і машинного мастила, за важкою рукою на плечі. Ніна Павлівна була жива, бадьора, все ще пекла свої знамениті пироги з капустою і все ще чекала онуків.

Але той страх — страх залишитися одному, страх інтернату, страх, що тебе ніхто не забере — нікуди не подівся. Він жив десь глибоко всередині, зачаївшись, як стара рана, що ниє перед дощем. І зараз ця рана спалахнула з новою силою.

«Ви врятуєте мене від дитбудинку».

Артем розплющив очі. Руки тремтіли. Він подивився на записку, потім на телефон. За п’ятнадцять сьома. Олена, напевно, вже збирається виходити з дому. Він повинен зателефонувати їй. Повинен пояснити. Повинен.

Пальці самі знайшли її номер у списку контактів. Один гудок, другий.

— Артеме! — її голос був веселим, трохи схвильованим. — Я вже майже готова, виїжджаю за п’ять хвилин. Ти де?

— Олено… — Голос не слухався, довелося відкашлятися. — Олено, послухай. Сталося дещо. Я не зможу прийти на вечерю.

Пауза. Він майже бачив, як вона застигла з телефоном біля вуха, як згасла усмішка на її обличчі.

— Що трапилося? Ти в порядку? Аварія?

— Ні, я цілий. Просто… Це складно пояснити по телефону. Сталася надзвичайна подія, мені потрібно терміново повернутися. Пробач мені, будь ласка. Я все поясню, обіцяю. Просто зараз не можу.

Мовчання. Довге, важке.

— Артеме, — її голос став тихішим, — якщо ти передумав, якщо не хочеш зустрічатися, просто скажи. Я зрозумію. Не треба вигадувати НП.

— Олено, ні. Це не так. Я хочу. Дуже хочу. Але зараз мені справді потрібно їхати. Це стосується дитини. Маленького хлопчика. Йому потрібна допомога.

Знову мовчання. Потім вона зітхнула.

— Дитини?

— Так. Я дорогою купив у нього квіти. Для тебе. А всередині була записка. Він написав, що я врятую його від дитбудинку. Олено, я сам виріс в інтернаті. До семи років. Я не можу просто проїхати повз.

Ще одна пауза. Коли Олена заговорила знову, її голос змінився — став м’якшим, теплішим.

— Їдь. Роби, що повинен. І потім розповіси мені все.

— Дякую. Дякую, Олено.

— Тільки будь обережний, гаразд?

— Буду.

Він скинув дзвінок, сунув телефон у кишеню і майже бігом попрямував до машини. Серце калатало так, ніби він пробіг марафон. У голові стукала одна думка: тільки б хлопчик був ще там. Тільки б не пішов.

Артем вирулив з парковки, не звертаючи уваги на обурений сигнал якогось водія, якому він підрізав дорогу. Виїхав на набережну, потім на головну вулицю, потім на трасу. Тиснув на газ, перелаштовувався з ряду в ряд, проскакував на жовте світло. Записка лежала на пасажирському сидінні поруч із букетом. Артем кидав на неї погляди, ніби боявся, що вона зникне.

«Врятуєте мене від дитбудинку. Максим. Сім років». Худенький, у випраній сорочці. З цими сірими дорослими очима. «Я буду молитися за ваше здоров’я, дядьку». Звідки дитина знає про дитбудинок? Звідки цей страх? Де його батьки? Чому він один торгує квітами біля дороги, як безпритульний із фільмів про дев’яності?

Сонце сіло, небо забарвилося в рожеві та помаранчеві тони. Артем мчав трасою, обганяючи фури та легковики. Спідометр показував 130 — забагато для цієї дороги з її поворотами та вибоїнами. Але він не міг їхати повільніше.

Автобусна зупинка з’явилася через 20 хвилин. Артем загальмував так різко, що ремінь безпеки впився в груди. Хлопчик був там. Він все ще сидів на своєму перевернутому відрі, тільки тепер зіщулився, обхопивши себе руками. Сонце сіло, з полів потягнуло прохолодою. На ньому була тільки та сама картата сорочка, ні куртки, ні светра.

Артем вийшов з машини. Максим підняв голову, і в сутінках його очі здавалися величезними на блідому обличчі.

— Дядьку Артеме? — Хлопчик схопився. — Ви повернулися? Вам не сподобалися квіти?