Чому записка маленького квітникаря змусила бізнесмена кинути все і бігти назад

— запитав Артем.

— Віктор — батько. Але він пів року тому зник. Не дзвонить, не пише, аліменти не платить. Опіка його розшукує, та тільки що толку. А інших родичів немає. Я одна в Максимка залишилася.

Хлопчик перестав жувати, дивився в тарілку. Артем бачив, як напружилися його худенькі плечі.

— І що каже опіка? — запитав Артем.

— Кажуть, якщо до осені не знайдеться опікун молодший або Віктор не з’явиться, заберуть Максима в дитячий будинок у райцентрі. А я опікунства оформити не можу: вік, здоров’я, довідки всякі. Відмовляють.

— Ви адвоката наймали?

Марія Степанівна гірко посміхнулася.

— Синку, я пенсію отримую 12 тисяч. Який адвокат? На їжу та на ліки ледве вистачає. Максимко он квіти продає, щоб хоч на зошити до школи назбирати.

Артем подивився на хлопчика. Той сидів тихо, колупаючи пиріжок.

— Максим мені сказав, що хоче назбирати грошей, щоб підкупити службу опіки, — сказав Артем.

Марія Степанівна охнула, притиснула руку до серця.

— Господи, Максимку! Звідки ти таке взяв?

— Тато так казав, — тихо відповів хлопчик. — Коли з мамою сварився. Казав, що всіх купити можна, тільки гроші потрібні.

— Дурень твій тато, — бабуся похитала головою. — Не слухай його. Зло він говорив, п’яне зло.

Артем дістав телефон.

— Маріє Степанівно, у мене є друг. Адвокат. Хороший, досвідчений. Якщо ви не проти, я попрошу його приїхати, подивитися ваші документи. Може, є спосіб оформити опікунство або хоча б відтермінувати рішення.

Жінка дивилася на нього з недовірою.

— І скільки це коштуватиме?

— Ніскільки. Роман — мій друг. Я сам із ним розрахуюся.

— Навіщо вам це? Ви ж нас уперше бачите.

Артем помовчав, дивлячись на свої руки.

— Коли мені було шість років, я сидів в інтернаті й чекав, що хтось за мною прийде. Щодня дивився у вікно на дорогу. Щоразу, коли приїжджала машина, думав: може, це за мною. І одного разу приїхали. Двоє людей, які стали моїми батьками. Вони могли пройти повз. Могли вибрати іншу дитину. Але вибрали мене. І я досі не знаю, за що мені так пощастило.

Він підняв очі на Марію Степанівну.

— Сьогодні я їхав на побачення. З дівчиною, яка мені дуже подобається. І міг би просто купити квіти, сісти в машину і поїхати. Але Максим поклав у букет записку. І я прочитав її. І зрозумів, що не можу пройти повз. Тому що 25 років тому хтось не пройшов повз мене.

У кімнаті стало тихо. Тільки чайник шумів на плиті та за вікном цвіркотіли цвіркуни. Марія Степанівна дивилася на Артема довго, пильно. Потім раптом її обличчя пом’якшало, і вона простягнула руку, накривши його долоню своєю — сухою, теплою, шорсткою від роботи.

— Дзвони своєму адвокату, синку. І дякую тобі. Дай Бог тобі здоров’я.

Артем кивнув і набрав номер Романа. Друг відповів після другого гудка.

— Тьома? Ти де пропав?

— Ромо, слухай. Мені потрібна твоя допомога. Терміново. Можеш приїхати?

— Куди приїхати? Що трапилося?

Артем коротко пояснив ситуацію. На тому кінці дроту запала тиша.

— Тьома, ти серйозно? Ти скасував побачення з дівчиною своєї мрії, щоб допомогти незнайомій дитині?

— Так. І мені потрібен адвокат. Приїдеш?

Роман зітхнув.

— Адресу скидай. Буду за годину. Олена, здається, теж хоче їхати. Каже, не може сидіти і чекати, поки ти там подвиги робиш.

— Нехай їде. Буду радий.

Артем продиктував адресу і скинув дзвінок. Подивився на Марію Степанівну.

— За годину приїдуть. Поки розкажіть мені докладніше про Віктора. І про вашу доньку.

Бабуся встала, підійшла до старого комода біля стіни. Висунула верхню шухляду, дістала товсту папку, перев’язану мотузкою. Поклала на стіл перед Артемом.

— Ось. Усе, що в мене є. Документи, фотографії, листи. І мої записи.

Артем розв’язав мотузку, розкрив папку. Зверху лежала фотографія молодої жінки — світловолосої, з м’якою усмішкою і великими сірими очима. Максим був схожий на неї: ті ж очі, той же овал обличчя.

— Це Оля, — сказала Марія Степанівна. — Три роки тому, незадовго до того, як усе сталося.

Артем перебирав папери. Копія свідоцтва про розлучення. Якісь довідки. Виписки з лікарні. Листи в офіційні інстанції. І зошит у клітинку, списаний дрібним почерком.

— Що це? — запитав він, вказуючи на зошит.

Марія Степанівна помовчала. Потім сіла навпроти нього, склала руки на столі.

— Артеме, я скажу вам одну річ. Ви можете вирішити, що я божевільна стара. Але я повинна сказати.

— Слухаю.

Жінка набрала повітря в груди.

— Я не вірю, що моя донька померла.

Артем завмер з документами в руках.

— Як це?

— Віктор сказав, що вона загинула в автокатастрофі. Показав якісь папери, копії. Сказав, що поховали її там, де аварія сталася, в іншій області. Але я так і не бачила могилу. І свідоцтво про смерть — тільки копія, не оригінал. І тіло мені не показали. Сказали, що закрита труна була, що не можна було дивитися.

Вона відкрила зошит, перегорнула сторінки.

— Три роки я збираю інформацію. Пишу запити. Шукаю. Ось дивіться, — вона тицьнула пальцем у сторінку. — Я писала в патрульну поліцію того району, де нібито була аварія. Вони відповіли, що того дня на тій ділянці дороги не було зареєстровано жодного ДТП зі смертельним наслідком.

Артем відчув, як по спині пробіг холодок.

— Ви впевнені?

— Ось відповідь. Офіційна, на бланку, з печаткою.

Він узяв листа, прочитав. Дійсно, жодних аварій зі смертельним наслідком у зазначену дату на зазначеній ділянці траси не зареєстровано.

— А що поліція каже?