Чому записка маленького квітникаря змусила бізнесмена кинути все і бігти назад

— Я хочу сказати, що свідоцтво про смерть — фальшивка. Ольга Кравцова офіційно померла, але жодних доказів її смерті не існує. Ні тіла, ні розтину, ні протоколу про ДТП, нічого.

— Господи!

— Це ще не все. Я пробив Віктора Кравцова по базах. Пів року тому він був засуджений на 3 роки за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у стані алкогольного сп’яніння. Сидить у колонії.

— Він у в’язниці?

— Саме так. І ось що цікаво: у його справі є свідчення, де він проговорився про якийсь будинок у лісі, де нібито зберігав цінні речі. Слідчий не надав значення, але я зробив запит місцевому дільничному. Він знає цей будинок — покинута сторожка лісництва за 15 кілометрів від Соснового Бору.

Артем мовчав, намагаючись осмислити почуте.

— Ромо, ти думаєш, що…

— Я думаю, що нам треба їхати в Сосновий Бір. І треба знайти цю сторожку. І я вже зателефонував знайомому слідчому. Він погодився допомогти неофіційно.

Наступного дня вони виїхали рано-вранці. Артем за кермом, Роман поруч, на задньому сидінні слідчий Ігор Петрович — худорлявий чоловік років 50 із втомленим обличчям. Дорога до Соснового Бору зайняла 4 години. Потім ще година розбитою ґрунтовкою через ліс. Навігатор давно втратив сигнал, орієнтувалися за паперовою картою, яку дав дільничний.

Сторожка з’явилася за поворотом: похилений будиночок із забитими вікнами, зарослий бур’яном двір, провалений ґанок. Місце виглядало занедбаним багато років.

— Тут ніхто не живе, — сказав Артем, виходячи з машини.

— Подивимося, — Ігор Петрович надів рукавички.

Вони обійшли будинок. Задні двері були не забиті, тільки замкнені на висячий замок. Артем придивився: замок новий, блискучий, зовсім не схожий на решту іржавої фурнітури.

— Дивно, — сказав Роман.

Ігор Петрович дістав з кишені відмичку.

— Не питайте.

Замок клацнув, двері зі скрипом відчинилися. Усередині було темно, пахло вогкістю і чимось ще — застарілим, затхлим. Артем увімкнув ліхтарик на телефоні. Кімната була маленькою: залізне ліжко біля стіни, стіл, стілець, відро в кутку. На столі стояла гасова лампа, поруч лежала стопка старих газет. На ліжку тонкий матрац, сіра ковдра.

— Хтось тут жив, — тихо сказав Роман.

Ігор Петрович оглядав приміщення, світячи потужним ліхтарем. Зупинився біля стіни, де виднілися подряпини на дереві.

— Подивіться сюди.

Артем підійшов. Подряпини складалися в літери. Хтось видряпав на стіні слова, ймовірно, цвяхом або уламком скла.

«Максиме, пробач маму. Я люблю тебе».

Артем відчув, як земля йде з-під ніг.

— Це вона. Ольга.

Ігор Петрович кивнув.

— Схоже на те. Тут когось тримали. Питання: де ця людина зараз?

Вони обшукали сторожку згори донизу. Знайшли жіночий одяг у шафі, порожні консервні банки, пляшки з-під води. І зошит, звичайний шкільний зошит у клітинку, списаний дрібним почерком. Артем почав читати і не зміг зупинитися. Це був щоденник. Ольга вела його всі три роки. Писала про своє ув’язнення, про візити Віктора, про страх і відчай. Писала про сина, якого їй не давали бачити. Писала про спроби втекти: двічі вона майже вирвалася, але Віктор знаходив її і повертав. Після кожної спроби бив сильніше.

«Він сказав, що вб’є Максима, якщо я втечу, — читав Артем уголос. — Сказав, що знає, де живе мама. Що спалить будинок разом із ними. Я не можу ризикувати. Краще я тут згнию, ніж дозволю йому зачепити мого хлопчика».

Роман сидів на стільці, обхопивши голову руками.

— Три роки. Він тримав її тут три роки.

— А потім його посадили, — сказав Ігор Петрович. — Пів року тому. За бійку в барі.

— І вона змогла вибратися. Але чому не повернулася? — запитав Артем. — Чому не приїхала до матері, до сина?

Ігор Петрович узяв зошит, перегорнув останні сторінки.

— Ось. Останній запис датований лютим цього року. Вона пише: «Віктор не приїжджав уже три тижні. Раніше такого не було — максимум 10 днів. Щось трапилося. Може, його нарешті посадили? Я боюся сподіватися. Але якщо він не з’явиться ще тиждень, я спробую піти. Через ліс, до траси кілометрів 15, я рахувала по карті, яку він одного разу залишив. Якщо доберуся до людей… Ні, не буду загадувати. Але я повинна спробувати».

— Вона жива, — прошепотів Артем. — Вона жива і десь ховається.

— Питання де, — сказав Роман.

Ігор Петрович дістав телефон.

— У мене є контакти в службі соціального захисту. Якщо жінка пережила таке і втекла, вона могла звернутися до кризового центру. Притулок для жертв домашнього насильства. Такі місця існують, і вони не видають інформацію про своїх підопічних. Але якщо пояснити ситуацію, якщо довести, що ми хочемо допомогти…

— Роби що потрібно, — сказав Артем. — Я оплачу будь-які витрати.

Пошук зайняв ще три дні. Ігор Петрович задіяв усі свої зв’язки. Роман обдзвонював кризові центри в радіусі 300 кілометрів. Артем сидів біля телефону, готовий зірватися будь-якої хвилини. Нарешті зателефонував Ігор Петрович.

— Знайшли. Центр допомоги жінкам «Надія». Вона там уже 4 місяці. Зареєстрована під ім’ям Анна Морозова. Використовує дівоче прізвище матері. Працює в пральні при центрі.

— Вона здорова?

— Фізично — так. Психологічно? Самі розумієте. Три роки в полоні. Але працює з психологом, відновлюється.

— Ми можемо до неї приїхати?

— Директорка центру спочатку відмовляла. Але коли я пояснив про сина, про матір, про все розслідування — погодилася організувати зустріч. Тільки обережно. Ніякого тиску.

Артем зателефонував Марії Степанівні. Довго добирав слова.

— Маріє Степанівно, ми знайшли Ольгу. Вона жива.

На тому кінці дроту запала тиша. Потім пролунав дивний звук — ні плач, ні сміх, а щось середнє.

— Жива, — прошепотіла стара жінка. — Оленька моя жива. Я знала. Серце не обманювало.

— Ми їдемо до неї завтра. Хочете поїхати з нами?