Чому знайдена біля могили дитина змусила жінку збліднути від жаху

Жовтневий вітер гнав по землі сухе листя, і воно шаруділо під ногами Степана, мов шепіт сотні голосів. Чоловік повертався з нічної зміни, локомотивне депо було на іншому кінці селища, і найкоротший шлях додому пролягав через старий цвинтар. Степан не був забобонною людиною.

Сорок три роки життя, двадцять із яких він провів за важелями тепловоза, навчили його вірити лише в те, що можна помацати руками. Розклад, швидкість, тиск у котлі — ось що було реальним. А всі ці бабусині казки про мерців і привидів він вважав відвертою дурницею.

Цвинтарна стежка вилася поміж старих могил, багато з яких уже перекосилися й заросли густим бур’яном. Місяць то виринав із розірваних хмар, то знову ховався, і тоді темрява ставала такою густою, що хоч в око стрель. Степан звично намацав у кишені ліхтарик, але вмикати не став: беріг батарейки.

До дому лишалося хвилин десять ходи, коли він раптом почув це. Спершу йому здалося, що вітер якось по-особливому засвистів у гіллі старої липи. Потім дивний звук повторився: тонкий, протяжний, нестерпно жалібний.

Степан як укопаний зупинився на стежці, напружено дослухаючись. Серце смикнулося в грудях і закалатало значно швидше, ніж зазвичай. То був плач, справжній дитячий плач.

Він розгублено озирнувся довкола, намагаючись визначити точний напрямок звуку. Цвинтар здавався цілком порожнім і безмовним, як йому й належало бути о третій ночі. Але плач не вщухав: слабкий, надривний, відчайдушний.

«Маячня якась», — подумав Степан і все ж дістав із кишені старий ліхтарик. Промінь світла вихопив із темряви перекошені хрести, потріскані кам’яні надгробки й облетілі кущі бузку. Чоловік повільно рушив на звук, сам до кінця не розуміючи, навіщо він це робить.

Здоровий глузд наполегливо кричав йому: «Іди додому, дурню, це кішка чи якийсь птах!». Але ноги вперто несли його все далі, вглиб цвинтаря, туди, де людей ховали зовсім недавно. Тим часом загадковий плач ставав дедалі гучнішим і виразнішим….