Чужа таємниця на тихій алеї: історія про те, як важливо вчасно озирнутися на поклик

Через шість довгих місяців після фатальної загибелі Вадима сама Світлана теж стала жертвою страшної ДТП на одеській трасі. Місцева поліція швидко закрила справу. Жодної рідної сестри у хлопчика просто не існувало в природі, цього не могло бути. Однак цей болісно знайомий кривий дитячий почерк… Савелій упізнав би його з мільйона.

Його хлопчик завжди писав літеру «А» у вигляді відкритого куреня, без поперечної риски. А літеру «Д» він робив удвічі більшою за інші, щиро вважаючи її найважливішою в абетці. У шухляді магната зберігалася заповітна коробка з усіма записками й малюнками сина. Кожен такий аркуш встромляв гострий ніж у втомлені груди, тому батько рідко їх переглядав, але викинути так і не зміг.

Помилки бути не могло: напис зробив саме Вадим, хоч із заплющеними очима. У цьому не було жодного сумніву, сплутати було неможливо. Уважно вдивляючись у перевернуте фото, Астахов спробував розгледіти розмиту жінку на задньому плані. Худорлява брюнетка стояла під кутом, майже повністю відвернувшись від об’єктива…

Здавалося, вона точно знала, що її фотографують, і навмисне ховалася від кадру. Ким же вона була? Однозначно не колишньою дружиною, адже у Світлани завжди було розкішне золотаво-каштанове волосся. На численних нянь, яких Савелій коли-небудь наймав, вона теж зовсім не була схожа.

Абсолютно незнайома, чужа жінка. І все ж вона по праву перебувала там, за спинами дітей, що обіймалися. Відклавши знімок убік, Савелій схопив смартфон і впевнено набрав номер, за яким не телефонував уже кілька довгих місяців. У слухавці пролунало чотири монотонні гудки, перш ніж сонний абонент нарешті відповів.

— Ти хоч знаєш, котра зараз година? — прохрипів украй роздратований голос людини, безцеремонно піднятої з ліжка серед ночі. — Миколо, мені треба терміново когось знайти, — голос Астахова зовні лишався твердим, але всередині все зрадливо тремтіло, як вода перед сильною бурею. Микола Бекетов вважався неперевершеним приватним детективом у всьому Києві.

Цей прискіпливий і неймовірно ефективний профі не раз успішно працював на Савелія в минулому. Він входив до вузького кола людей, які розуміли: якщо Астахов телефонує о третій ночі, справа аж ніяк не терпить до світанку. — Савелію, зараз рівно третя. — Це не обговорюється, чекати зовсім не можна. Шукаємо маленьку дівчинку, на вигляд років сім.

— Світло-каштанове волосся, великі блакитні очі, ім’я — Поліна. Вона ходить на Вознесенське кладовище щодня. Мені треба оперативно дізнатися про неї абсолютно все. На лінії повисла важка тиша. Савелій виразно почув, як здивований детектив сів у своєму ліжку.

Пролунав тихий стукіт босих ніг по холодній дерев’яній підлозі. — Це якось пов’язано з Вадимом? — радше ствердно мовив сищик. — Дізнайся про неї все, Колю. Хто вона така, де саме живе і хто про неї зараз дбає?

— Уся її родина, минуле — копай абсолютно все. Починай просто зараз, я плачу втричі за терміновість. Співрозмовник важко зітхнув, але вже за секунду його голос перемкнувся в жорсткий робочий режим, ставши максимально професійним. — Гаразд, я обов’язково зателефоную тобі з першими результатами до полудня.

— Не чекай до ранку, Миколо, починай просто зараз. Швидко завершивши виклик, магнат обережно поклав телефон поруч із загадковою фотографією. Тепле золотаве світло підкреслювало яскраву й зовсім безтурботну усмішку Вадима. Так щиро міг усміхатися лише п’ятирічний хлопчик, навіть не підозрюючи про свою близьку смерть.

Просто поруч із ним позувала худенька Поліна. Її ясні блакитні очі дивилися просто в об’єктив, а дитяче личко світилося від непідробного щастя. Можливо, це був один із дуже небагатьох моментів, коли їй узагалі дозволяли так радіти від щирого серця. А за їхніми спинами маячив безликий привид таємничої жінки, надійно схований у розмитості старого кадру.

Савелій невідривно дивився на фото, аж поки небо за величезними вікнами пентхауса не забарвилося в холодні сріблясто-сірі тони першого несміливого світанку. Слово «сестра» й далі глухо билося в його втомленій голові, невблаганно й безперервно, мов моторошний звук у наглухо замкненій кімнаті.

Наступний робочий день тягнувся болісно довго, нагадуючи очікування суворого судового вироку. Савелій напружено сидів у просторій конференц-залі на четвертому поверсі корпорації «Астахов Індастриз». Довкола нього миготіли дорогі ділові костюми, а топменеджери навперебій говорили про частки ринку, глобальну експансію та нові фінансові стратегії.

Бос не почув і не зрозумів жодного сказаного слова. Його тривожні думки витали зовсім в іншому місці — на Вознесенському цвинтарі, у заплаканих блакитних очах семирічної крихітки й у короткому написі на старому знімку. Коли особистий помічник двічі стурбовано поцікавився його самопочуттям, Савелій холодно збрехав у відповідь: «Усе добре». Чергова усмішка нікого не обдурила, але ставити зайві запитання ніхто не наважився…