Ціна чужої довіри: чому після ранкової зміни я назавжди змінила замки у квартирі
— спитав він увечері. «Хочеш, щоб прийшов?»
«Так. Він класний». Софія усміхнулася.
У грудні Олексій запросив їх до свого невеликого заміського будинку. Це був сучасний будинок із великими вікнами, каміном і терасою. «Красиво», — сказала Софія, заходячи до вітальні.
«Дякую. Збудував два роки тому. Приїжджаю відпочивати».
Вони провели там вихідні. Гуляли лісом, смажили шашлики і грали з Костею в сніжки. Увечері сиділи біля каміна й пили вино.
«Мені добре з тобою», — сказав Олексій тихо. «Мені теж». Він узяв її за руку.
Софія не відсторонилася. Уперше за довгий час вона відчувала, що знайшла опору. Не рятівника і не того, хто вирішить усі проблеми.
Просто людину, з якою можна бути собою. Рівного партнера. І це було найцінніше.
Грудень видався морозним. Софія сиділа у вітальні заміського будинку Олексія, закутавшись у теплий плед, і дивилася у вікно на сніг, що падав. Великі пластівці повільно опускалися на землю, вкриваючи все навколо білою ковдрою.
Костя грався на килимі з конструктором. «Мамо, дивися, я збудував вежу». «Найвищу».
«Молодець. Гарна вийшла». Олексій увійшов із кухні з тацею.
Він приніс гарячий шоколад і печиво. «Пригощайтеся, поки гаряче». Костя схопив кухоль, відпив і залишив шоколадні вуса на губах.
Софія усміхнулася й витерла їх серветкою, а Олексій поцілував хлопчика в ніс. «Дядьку Льошо, а можна я подивлюся мультик про машинки?» — спитав хлопчик, підводячи на нього благальні очі. «Звісно».
Пульт лежав на столику біля дивана. Костя радісно схопився, вмостився на м’якому дивані й увімкнув телевізор. На екрані замиготіли яскраві картинки.
Софія й Олексій сіли за стіл на кухні. Великі вікна виходили на засніжений ліс. Було красиво, спокійно й умиротворено.
«Ти втомилася?» — спитав він, наливаючи їй шоколад. «Трохи». «Сьогодні був складний день у студії: замовниця передумала щодо кольору стін утретє».
«Спочатку хотіла бежевий, потім сірий, тепер знову бежевий». «Таке буває. Люди не завжди відразу розуміють, чого хочуть».
«Так, постійно буває. Але я вже навчилася з цим працювати спокійно». Вони усміхнулися одне одному.
Олексій узяв її за руку. «Я хотів тобі дещо сказати», — почав він серйозно. «Що?» — Софія подивилася на нього уважно.
«Мені подобається, як складається наше життя, мені подобаєшся ти. І Костя — чудовий хлопчик. Я почуваюся правильно поруч із вами, ніби все на своїх місцях».
Софія стиснула його пальці у відповідь, відчуваючи тепло, що розливалося в грудях. «Мені теж добре з тобою. Спокійно і надійно».
У двері подзвонили. Різко й голосно. Олексій підвів брову.
«Дивно. Я нікого не чекаю. Напевно, сусіди щось принесли або пошта», — припустила Софія.
«А, це ж піца!» «Зовсім забув, я ж замовив на вечерю. Дві великі, з різними начинками, зараз відчиню».
Він устав і пішов до вхідних дверей. Софія допила шоколад і подивилася на сина. Той захоплено дивився мультфільм про гоночні машинки, не звертаючи уваги ні на що навколо.
«Костю, вечеряти будемо за п’ять хвилин. Додивляйся серію, добре?» «Добре, мамо, тільки цю додивлюся».
Софія почула, як відчинилися вхідні двері. Пролунав голос Олексія, звичний і спокійний. «Добрий вечір, дякую за доставку, скільки з мене?»
