Ціна чужої довіри: фатальна помилка родини, яка вирішила обікрасти доньку мільйонера
Запитання повисло в повітрі, і загальну палату накрила мертва тиша. Усі погляди звернулися до Аліни. Кирило дивився на неї благально, весь у поту, а Варвара Петрівна свердлила її гострим, сповненим ненависті поглядом.
Аліна подивилася на батька: людина, яка завжди здавалася холодною й далекою, тепер стояла перед нею як її захист. Потім вона поглянула на малюка, що спокійно спав у прозорому ліжечку — невинне створіння, яке ледь не росло серед брехні, дитина, що заслуговує значно більшого. Повільно Аліна перевела погляд на Кирила, свого чоловіка, чоловіка, якого вона кохала, або принаймні вірила, що кохає, чоловіка, якого три роки тому захищала перед батьком і якому довірила свою сім’ю.
Але, перш ніж Аліна встигла відповісти, Варвара Петрівна більше не стрималася. Її терпіння урвалося, а маска стражденної й розуміючої свекрухи давно злетіла. «Досить уже, перестань робити це жалюгідне обличчя! — загорлала Варвара Петрівна, вказуючи на Аліну. — Думаєш, ти нас налякаєш?».
«Так, ми користувалися цими грошима, і що, це було неправильно? Це гроші, які мій син отримував від тестя!». Кирило спробував схопити матір за руку й заблагав: «Мамо, перестань, будь ласка».
«Замовкни, Кириле! — відрізала Варвара Петрівна. — Ти безхребетний, ти боїшся і дружини, і тестя!». Вона підвела підборіддя й зухвало подивилася на Артура Вікторовича.
«Слухайте мене уважно, Артуре Вікторовичу, я була проти цього шлюбу від самого початку. Я знала, що багата дівчинка буде розбещеною, безпорадною, такою, якій усі мають прислуговувати. І зрештою я виявилася права».
Артур Вікторович лише трохи підняв брову, дозволяючи їй продовжувати. «Ми думали, що, одружившись із донькою магната, заживемо легше, що хоч частина цього багатства перепаде й нам, але цього не сталося. Аліна жила якимось показним життям, зображала незалежність, ходила в лахмітті, їла що доведеться».
«Мені було соромно перед сусідами, перед знайомими, адже моя невістка, заміжня за сином підприємця, виглядала як жебрачка. Люди б вирішили, що ми погано з нею поводимося, хоча насправді вона просто була скупою». «Свекрухо», — прошепотіла Аліна.
«Що, ти така затиснута, ти економила до знемоги! Мій онук ось-ось мав з’явитися на світ, а ти купуєш йому цю дешеву ковдру — як я мала людям у вічі дивитися?». Варвара Петрівна розпалювалася дедалі більше.
«Тому, коли ви почали переказувати гроші Кирилові, я одразу сказала синові: це твоя нагорода, плата за те, що терпиш цю жінку. Звісно, ми ними користувалися й насолоджувалися. Купували гарні речі, щоб на нас перестали дивитися зверхньо, щоб я могла хвалитися на своїх зустрічах, що мій син — успішний чоловік, навіть якщо його дружина виглядала як безхатченко».
Кожне слово Варвари Петрівни било Аліну в серце: наївна, жебрачка, скупа, розбещена, безхатченко. «А ти, Аліно, — продовжила Варвара Петрівна, знову вказуючи на неї, — ти ідіотка! З таким хорошим чоловіком, слухняним чоловіком, навіщо ти так уперто працювала, заради чого?».
«Що ти збиралася робити з цими грошима, по п’ятсот тисяч на місяць? Така жінка, як ти, спустила б усе на косметику й ганчірки, тож значно розумніше, що вони були в мене. Я купувала золото, вкладалася в дорогі сумки, адже це інвестиції: їхня ціна тільки зростає, куди краще, ніж якби гроші пропали у твоїх руках».
Її отруйний монолог нарешті закінчився. Варвара Петрівна важко дихала, а її груди різко здіймалися й опускалися. Вона виглядала задоволеною, ніби виплеснула всю свою отруту, і настала коротка тиша.
Сльози Аліни вже висохли, а обличчя було блідим, але в очах не лишилося ані краплі смутку. Там була лише порожнеча, яка повільно перетворювалася на холодне, пекуче полум’я. Аліна повністю проігнорувала Варвару Петрівну й навіть не глянула на неї.
Уся її увага була прикута до Кирила, чоловіка, який тремтів між нею й матір’ю. «Кириле», — вимовила вона його ім’я напрочуд спокійним голосом, майже без виразу. Кирило здригнувся, бо не очікував, що вона заговорить так рівно, і відповів: «Так, люба».
«Я поставлю тобі лише одне запитання, — сказала Аліна. — Я не питатиму про машину чи будинок, лише одне запитання». Кирило ковтнув і пробурмотів: «Яке, Аліно?».
«Коли я була на сьомому місяці вагітності, — її голос був тихий, але твердий, — лікар сказав, що я виснажена, і я попросила купити мені спеціальний коктейль для вагітних за п’ять тисяч. Твоя мати сказала, що грошей немає». Кирило почав тремтіти.
«Я питаю тебе, Кириле: того дня ти знав, що твоя мати бреше, правда?». Кирило опустив погляд, не наважуючись подивитися дружині в очі. Він чудово пам’ятав той день: коли Аліна пішла до спальні, мати розсміялася й сказала, що згущеного молока цілком достатньо, а Кирило промовчав.
«Відповідай мені, Кириле», — наполягала Аліна. Він дуже повільно, майже непомітно кивнув і прошепотів: «Так». «І ще одне, — продовжила Аліна, — коли я працювала до третьої ночі за ноутбуком, із розламаною спиною й дитиною, яка не переставала штовхатися, ти ж бачив мене?».
Кирило спробував виправдатися, але Аліна перебила його, повторивши запитання: «Ти бачив мене? І ти знав, що на твоєму рахунку лежать десятки мільйонів, які мій батько переказував для мене? Це не запитання, це твердження»….
