Ціна чужої довіри: фатальна помилка родини, яка вирішила обікрасти доньку мільйонера

Кирило більше не міг ухилятися. Він зрозумів, що Аліна не чекає пояснень, їй потрібне було лише підтвердження, і він різко опустив голову. Цього разу його кивок був однозначним, і світ Аліни завалився, але серед уламків вона встояла.

Усі відповіді в неї були: три роки терпіння, три роки жертв і три роки любові виявилися марними. Вона глибоко вдихнула: біль від швів був ніщо порівняно з болем, що роздирав серце. Аліна підвела голову й більше не дивилася на Кирила.

Вона прямо зустрілася поглядом із батьком. «Тату, — її голос звучав твердо й упевнено, — у мене є відповідь: забери мене і мого сина звідси просто зараз». Варвара Петрівна завмерла: «Що?».

«Ти йдеш, я подаю на розлучення», — продовжила Аліна. «Що?! — закричав Кирило, вперше виявивши почуття, не пов’язане зі страхом. — Аліно, ні, будь ласка, це непорозуміння, я все поясню, це все вина моєї матері, я кохаю тебе заради нашого сина!».

Аліна холодно, уїдливо розсміялася. «Сина, якого ви вкривали ковдрою, називаючи її дешевою; сина, якому ви не давали вітамінів; сина, чию матір ви довели до виснаження, поки жили як королі! Не смій більше вимовляти ім’я мого сина!».

«Яка ж ти невдячна, Аліно! — заверещала Варвара Петрівна. — Твій батько тебе пожалів, а ти відразу уявила себе королевою, ну й розлучайся, якщо хочеш, думаєш, ти проживеш без Кирила? Кому потрібна розлучена жінка з дитиною, приповзеш назад і проситимеш у нас грошей!».

Аліна ледь помітно усміхнулася. «Варваро Петрівно, — голос Артура Вікторовича був таким крижаним, що, здавалося, він здатен заморозити навіть вогонь, — ви обрали не того ворога». Не гаючи часу, Артур Вікторович набрав номер на телефоні.

«Алло, негайно зберіть мою найкращу команду адвокатів, — сказав він, дивлячись просто на Кирила й Варвару Петрівну. — Повні повноваження: організуйте переведення моєї доньки й мого онука до пентхауса в Город-Сіті й подайте заяву про розірвання шлюбу від імені Аліни. Вимога — повна опіка».

Артур Вікторович дозволив собі ледь помітну усмішку, яка так і не торкнулася очей. «І підготуйте позов про компенсацію матеріальної та моральної шкоди на суму вісімнадцять мільйонів плюс відсотки. Заморозьте й арештуйте все майно, оформлене на Кирила й Варвару Петрівну, якщо воно куплене на ці гроші: я хочу, щоб у них не лишилося нічого, негайно!».

Загальна палата ніби стиснулася. Повітря, ще недавно затхле, стало щільним, ніби просякнутим отрутою. Накази Артура Вікторовича були короткі, чіткі й безжальні, а його слова гулко відлунювали в головах Кирила й Варвари Петрівни: «Що? Арешт майна? Поліція?».

Першою отямилася Варвара Петрівна, і її голос захрип: «Артуре Вікторовичу, ви ж не серйозно, це сімейна справа!». Кирило виглядав так, ніби з нього вийняли душу, а його ноги тремтіли. «Тату, тату, будь ласка, не роби цього, — захникав він, намагаючись востаннє розжалобити. — Я працюватиму, тату, я поверну гроші, я розлучуся, тільки не відправляй мене до в’язниці, тату, будь ласка!».

Артур Вікторович не відповів і прибрав телефон до кишені костюма. Його погляд залишався прикутий до Аліни. «Ти готова, доню?» — запитав він м’яко, ніби двоє людей у паніці перед ним були лише тінню.

Аліна кивнула. Її руки, які до того судомно стискали ковдру, поступово розслабилися, бо вона зробила вибір, і сумнівів більше не було. «Я готова, тату», — відповіла вона.

«Ні, ти не підеш!» — раптом закричав Кирило. Він рвонувся вперед, намагаючись схопитися за край ліжка. «Аліно, послухай мене, це все вина моєї матері, вона отруїла мені голову, я кохаю тебе, Аліно, заради нашого сина!».

Але перш ніж його рука торкнулася ліжка, його зупинив особистий помічник Артура Вікторовича — кремезний чоловік у чорному костюмі, який увесь цей час мовчки стояв біля дверей. Він діяв швидко й чітко: впер долоню Кирилові в груди й зупинив його з абсолютно порожнім виразом обличчя. «Пробачте, громадянине, тримайтеся на відстані», — сказав він.

«Відпусти мене, ця жінка — моя дружина!» — загорлав Кирило. «Уже ні, — відрізав Артур Вікторович. — Вона більше не твоя дружина».

Потім Артур Вікторович натиснув кнопку виклику медперсоналу біля ліжка Аліни. «Я не дозволю моїй доньці залишатися ані секунди в цьому пеклі, яке ви їй влаштували», — додав він. Двері відчинилися, і ввійшла не лише медсестра, а й двоє охоронців лікарні, а також старша зміни: судячи з усього, їх заздалегідь попередив помічник Артура Вікторовича…