Ціна дешевих понтів: чому після мого сміху коханка сама втекла з нашої квартири
— риторично спитала вона, з легкою часткою сумної ностальгії розглядаючи зображення молодого, усміхненого хлопця в модному светрі. «Волосся в нього тоді було густе, без жодної залисини, плечі широкі, розгорнуті, спина пряма, як у молодого дуба в лісі», — перераховувала Лариса його колишні чесноти. «А тепер придивися, хто це там стоїть із ним поруч на фотографії й так ніжно тримає його за руку, як ти думаєш?» — поставила вона провокаційне запитання своїй молодій гості.
На пожовклій від часу фотографії молодий Олег палко обіймав за талію якусь незнайому жінку, і це явно була не Лариса, а зовсім інша, значно молодша, миловидніша й темноволоса особа. «Це Катя, його колишня секретарка з попередньої роботи, де він працював менеджером середньої ланки», — сама ж відповіла на своє запитання Лариса, не чекаючи реакції онімілої Віки. «Він тоді, п’ятнадцять років тому, теж раптом вирішив стати кришталево чесною людиною, втомленою від сімейної рутини», — з гіркою усмішкою пояснила ошукана дружина.
«Теж отак само, як і тебе сьогодні, привів її до нас додому, сів на цей самий стілець і гордо заявив, що збирається йти до неї назавжди, будувати нове щасливе життя», — розповідала Лариса, ніби зачитувала захопливий роман. «Я тоді була молодша, дурніша, плакала ночами й цілих два тижні покірно складала його численні речі по коробках і валізах», — згадувала вона ті принизливі дні свого життя. «А потім ця чудова Катя раптом зникла з радарів, просто перестала брати слухавку й відповідати на повідомлення, знайшовши собі когось перспективнішого», — закінчила вона першу історію.
«І наш гордий, чесний Олег із підібганим хвостом повернувся назад до мене, у цю саму теплу квартиру, до своїх затишних капців і гарячих борщів», — підсумувала Лариса, з викликом дивлячись на чоловіка. «‘Пробачиш ти мене, дурня?’ — жалібно спитав він тоді, стоячи навколішки в передпокої й розмазуючи п’яні сльози по неголених щоках», — передражнила вона його жалюгідний тон. «І я, як остання наївна дурепа, що повірила в щирість його каяття, звісно ж, його пробачила й прийняла назад у сім’ю», — зітхнула жінка, визнаючи свою головну помилку.
Лариса незворушно перегорнула важку картонну сторінку альбому, переходячи до наступного розділу свого своєрідного документального фільму про пригоди чоловіка. «А ось на цій фотографії наш донжуан Олег уже у віці сорока років, солідний чоловік із животиком, що намічається», — прокоментувала вона наступний кольоровий знімок. «Тут, моя дорога Віко, трапилася вже зовсім інша, але не менш захоплива й повчальна любовна історія», — із сарказмом анонсувала Лариса свою наступну розповідь.
«Це Людмила, вельми заможна й нудьгуюча вдова нашого колишнього сусіда по сходовому майданчику з п’ятого поверху», — вказала вона пальцем на пишну білявку в недоладній сукні. «Наш безвідмовний Олег, як справжній герой, спочатку просто допомагав цій самотній жінці із затяжним ремонтом у її просторій трикімнатній квартирі», — почала Лариса здалеку. «А потім, як ти розумієш, він став допомагати їй коротати довгі вечори вже далеко не лише з ремонтом труб і поклейкою шпалер», — багатозначно хмикнула оповідачка, підморгнувши Віці….
