Ціна дешевих понтів: чому після мого сміху коханка сама втекла з нашої квартири
— з викликом спитала Лариса, дивлячись йому просто в перенісся. «Я тридцять років, зціпивши зуби, терплю твої вибрики, і ти всерйоз думаєш, що я готова витерпіти ще сорок років такого самого принизливого ставлення до себе?» — гірко всміхнулася жінка, схрестивши руки на грудях.
Вона рішуче встала зі свого стільця, зробила кілька швидких кроків і підійшла до спантеличеного чоловіка впритул, так що він міг відчути запах її парфумів. «Олеже, проблема в тому, що ти знаєш мене катастрофічно погано, просто непростимо й дуже погано для людини, яка прожила зі мною три десятки років», — прошепотіла вона йому просто в обличчя, карбуючи кожен склад. «Ти ж за всі ці довгі роки взагалі ніколи щиро не цікавився тим, хто я така насправді, про що я мрію і чого боюся в цьому житті», — з докором кинула вона йому в очі.
«Для тебе я завжди була не живою людиною, а просто зручним елементом декору, як шпалери на стінах, які завжди на своєму звичному місці й не потребують особливого догляду», — винесла вона свій остаточний вердикт їхньому шлюбу. Сказавши це, вона круто розвернулася й швидким, рішучим кроком вийшла з тісної кухні, залишивши його стояти посеред кімнати в цілковитій самотності зі своїми думками. Він стояв і напружено слухав, як вона діловито ходить їхньою спільною спальнею, відчиняє скрипучі дверцята шафи й глухо пересуває щось важке по паркету, готуючись до фіналу.
За кілька хвилин Лариса повернулася до передпокою, важко волочачи за собою його велику, потерту дорожню валізу на коліщатках, яку він зазвичай брав у рідкісні відрядження. Олег дивився на цю громіздку, чорну валізу, що викотилася з темряви коридору, як на свій смертний вирок, винесений судом присяжних без права на апеляцію. «Це… це що ще таке ти вигадала?» — заїкаючись від страху й нерозуміння, вичавив він із себе, відступаючи назад і вказуючи тремтячим пальцем на свій багаж.
«Як це що? Це твої особисті речі, дбайливо зібрані в дорогу», — Лариса впевнено й твердо поставила важку валізу просто біля вхідних дверей, відрізаючи йому шлях до відступу вглиб затишної квартири. «Я збирала їх дуже потихеньку, методично й без поспіху: сьогодні по сорочці, завтра по парі шкарпеток, післязавтра склала твої улюблені светри», — з крижаним спокоєм пояснила вона технологію процесу виселення. «Ти ж у своєму вічному любовному чаді зовсім не помічаєш того, що в тебе у власній шафі на полицях відбувається і куди зникають твої речі», — насмішкувато додала законна дружина, дивлячись на його витягнуте обличчя.
Він невпевнено ступив до валізи, опустився на одне коліно, ніби перед вівтарем, і тремтячими руками розстебнув довгу металеву блискавку, щоб зазирнути всередину. Там і справді лежали абсолютно всі його речі, акуратно, по-військовому складені стосиками, і навіть його улюблена електрична бритва, і навіть стара зарядка від мобільного телефона спочивали в бічній кишені. «Ти… ти, виходить, увесь цей час знала про нас із Вікою?» — підвів він на дружину повні жаху й щирого нерозуміння очі, усвідомивши масштаби її обізнаності про його таємне життя.
«Звісно ж, я все прекрасно знала з найпершого дня вашого вульгарного роману», — поблажливо відповіла Лариса, втомлено прихилившись спиною до дерев’яного одвірка й схрестивши руки на грудях. «Я ж щодня відчувала ці нудотні чужі солодкі парфуми на лацканах твого піджака, бачила ті дурні любовні повідомлення, які ти так квапливо й невміло видаляєш вечорами», — почала вона перелічувати свої докази. «І цю твою дурнувату, блаженну усмішку березневого кота, коли твій телефон раптом дзвонить серед ночі, я теж бачила й чудово вмію розшифровувати», — добила вона його неспростовними фактами його зради.
«Зрозумій ти нарешті, я зовсім не сліпа й не дурна жінка, Олеже, я просто довгий час робила вигляд, що нічого не помічаю, заради збереження власного душевного спокою», — втомлено зітхнула вона, відкидаючи пасмо волосся з чола. «Навіщо? Навіщо ти тоді все це терпіла й мовчала?» — відчайдушно вирвалося в нього, бо його примітивна чоловіча логіка відмовлялася розуміти такі складні й багатоходові жіночі стратегії. «А все тому», — вона легко й безтурботно знизала плечима, ніби йшлося про дрібницю, — «що мені було просто по-людськи цікаво поспостерігати за твоїми жалюгідними метаннями збоку».
«Мені було моторошно цікаво, коли ж ти нарешті зважишся на чоловічий вчинок, скільки ще часу тягтимеш кота за хвіст і брехатимеш мені в очі?»
