Ціна повернення: як ветеран відновив справедливість у рідному місті
Ніхто з облитих брудом людей навіть не намагався обурюватися свавіллям, що відбувалося; вони просто мовчки витирали одяг і покірно йшли далі. У міському повітрі висіла густа, майже відчутна напруга, немов перед початком сильної грози.
Микола звернув на вулицю Тараса Шевченка, де історично завжди було трохи тихіше і спокійніше. Високі дерева, які він пам’ятав ще тендітними саджанцями, стали величезними, але зараз їхні голі зимові гілки виглядали зловісно.
Його рідний дім знаходився в самому кінці житлового кварталу — це була звичайна панельна п’ятиповерхівка, яких побудовано тисячі по всій країні. Серце колишнього військового почало битися значно частіше, віддаючись глухими і частими ударами в ребра.
Він уявляв цей довгоочікуваний момент повернення тисячі разів, програючи його в голові до найдрібніших деталей. Лежачи на холодній бетонній підлозі в полоні, він заплющував очі і ясно бачив, як піднімається на свій третій поверх.
Він уявляв, як батько Іван Степанович відчиняє двері, здивовано поправляє окуляри і спочатку не вірить своїм очам. А мама Антоніна Петрівна, яка вибігла з тісної кухні, кидається йому на шию і голосно плаче від нестерпного щастя.
Саме ці світлі думки надійно тримали його на плаву в ті страшні моменти, коли хотілося назавжди здатися і припинити боротьбу. Він підійшов до знайомого під’їзду, де тепер стояли масивні нові залізні двері з електронним замком.
Однак магнітний зчитувач був грубо виламаний, і на його місці зяяла чорна діра з дротами, що стирчали в різні боки. Микола ступив у темряву холодного під’їзду, де майже всі лампочки були викручені або розбиті вщент.
У спертому повітрі виразно пахло застарілою сирістю, підвальними котами і найдешевшим тютюном. Він піднімався сходами дуже повільно, кінчиками пальців торкаючись холодних перил і згадуючи кожну вибоїну на бетоні.
Ось тут, на просторому майданчику другого поверху, вони з хлопцями з двору потайки курили перед призовом на службу. Тепер же обшарпані стіни були густо ісписані назвами молодіжних груп, незрозумілими символами і грубою лайкою.
Нарешті він дістався третього поверху і підійшов до дверей номер сорок два, які раніше були затишно оббиті синім дерматином. Тепер же там стояла важка сталева перешкода, пофарбована нудною сірою фарбою, що нагадувала неприступний люк бронемашини.
Микола на мить завмер, подумавши, що через втому просто переплутав поверхи або навіть під’їзди. Але сорок перша квартира була точно ліворуч, а сорок третя, як і належить, була розташована праворуч.
Усі адреси збігалися, тому він упевнено простягнув руку і натиснув на кнопку абсолютно нового дверного дзвінка. У глибині квартири пролунала різка, неприємна трель, що розрізала звичну під’їзну тишу.
За сталевими дверима відразу ж почувся активний рух, важкі чоловічі кроки і недбале човгання підошов. Микола мивоволі розправив широкі плечі і подумки приготувався посміхнутися своїм найріднішим людям на світі…
