Ціна сльозинки: що зробила мати-«простачка», коли зняла маску скромної домогосподарки

— дід слухав. — Зрозумів. Везіть сюди. Адреса… — Він продиктував адресу квартири. — Добре, чекаю.

Він подивився на Поліну.

— Машеньку забрали, везуть сюди. Інеса Аркадіївна намагалася скандалити, але поліцейські були непохитними. Офіційна перевірка, права матері, все за законом.

Поліна закрила обличчя руками. Плечі її затряслися. Це були сльози полегшення — гарячі, солоні, що звільняли.

— А Максим? — нарешті запитала вона, коли змогла говорити.

— Його не було. Повернувся, коли поліція вже їхала. Зі слів Сергія, виглядав приголомшеним. Намагався щось з’ясувати, але йому сказали звертатися до відділку.

— Він не знав, — прошепотіла Поліна. — Я ж казала, він не знав.

— Можливо, — стримано погодився дід, — а може, прикидається. Час покаже.

За пів години пролунав дзвінок у двері. Поліна схопилася, кинулася відчиняти, забувши про біль, про синці, про все на світі. На порозі стояв поліцейський, молодий хлопець у формі, і тримав за руку маленьку дівчинку в рожевій сукні.

— Мамо! — Машенька вирвалася і кинулася до неї.

Поліна підхопила доньку на руки, притиснула до себе, задихаючись від щастя і сліз.

— Сонечко моє, донечко, все добре. Мама тут.

Дівчинка обіймала її за шию, уткнувшись носом у плече. Вона була налякана. Поліна відчувала, як калатає її маленьке сердечко. Але вона була тут, у безпеці.

— Поліно Максимівно, — звернувся поліцейський, — розпишіться, будь ласка. Дитину передано матері.

Вона розписалася, не дивлячись. Якісь папери, якісь формальності — все це здавалося неважливим. Важливою була тільки Машенька. Її тепле тільце, її запах. Молочний, рідний.

Коли двері зачинилися, Поліна принесла доньку до кімнати. Машенька побачила незнайомого старого і притихла, притулившись до мами.

— Це твій прадідусь, — м’яко сказала Поліна. — Дідусь Коля. Пам’ятаєш, я розповідала тобі казки про хороброго лицаря, який захищає принцес? Це він.

Микола Андрійович підвівся, підійшов ближче. Його обличчя, зазвичай суворе, пом’якшало.

— Здрастуй, Машенько, — сказав він. — Яка ти красуня. Вся в маму і в бабусю.

Дівчинка дивилася на нього з дитячою настороженістю, але без страху. Потім несподівано простягнула ручку і торкнулася його щоки.

— Дідусь колючий, — оголосила вона.

Дід розсміявся. Низько, розкотисто, по-справжньому.

— Поголитися забув. Поспішав дуже. До тебе поспішав, принцесо.

Машенька посміхнулася, довірливо, відкрито. Діти відчувають добро, і старий, незважаючи на всю його репутацію, був добрим. До своїх.

— Мамо, у тебе бобо? — раптом помітила дівчинка, розглядаючи материне обличчя.

— Мама впала, — швидко сказала Поліна. — Послизнулася, але скоро заживе.

Брехати доньці було неприємно, але говорити правду неможливо. Не зараз. Не при ній.

Віра Миколаївна підійшла, взяла онуку на руки.

— Ходімо, Машенько. Бабуся покаже тобі свою кімнату. Там є ляльковий будиночок, колишній, ще мамин. Хочеш подивитися?

Дівчинка закивала, дозволила відвести себе.

Коли вони зникли в сусідній кімнаті, Микола Андрійович повернувся до Поліни.

— Тепер розмова для дорослих, — сказав він. — Твоя свекруха сьогодні скоїла злочин. Побої, що завдали шкоди здоров’ю. Погроза вбивством. А те, що вона говорила про «зникнеш назавжди», саме так і кваліфікується. Незаконне утримання дитини, плюс документи, які зібрала твоя мати. Якщо все це передати до Слідчого комітету…

— Ні, — перебила Поліна.

Дід замовк, піднявши брову.

— Ні. Поки що ні. Я хочу… Я повинна поговорити з Максимом. Дати йому шанс. Якщо він дізнається, що сталося, і стане на бік матері, тоді так. Тоді нехай закон розбирається. Але він… Якщо він вибере мене…

— Ти наївна, — жорстко сказав дід. — Він обирав матір 29 років. Ти думаєш, за один вечір щось зміниться?

— Я думаю, що люди здатні змінюватися. Особливо коли розуміють, що втрачають найдорожче.

Вони дивилися одне на одного. Старий і молода жінка. Дві волі. Дві впертості. Одна кров.

— Добре, — нарешті сказав Микола Андрійович. — Я дам тобі час. Тиждень. Але якщо за цей тиждень твій чоловік не доведе, що він чоловік, а не мамин хвостик, я дію по-своєму. І тоді його матері мало не здасться. І йому теж, якщо стане на її бік. Домовилися?

— Домовилися, — прошепотіла Поліна.

Дід кивнув.

— А тепер спати. Завтра буде важкий день. Для всіх.

Поліна лягла у своїй старій дитячій кімнаті. Машенька сопіла поруч, обіймаючи плюшевого ведмедика. Теж із маминого дитинства. Крізь штори пробивалося світло вуличного ліхтаря. Вона дивилася в стелю і думала про Максима. Про його очі, теплі, карі, добрі. Про його руки, сильні, ніжні. Про його голос, м’який, заспокійливий. Він любив її. Вона знала це. Відчувала. Він любив її, незважаючи ні на що. Просто його любов була слабкою, невпевненою, задавленою материнським впливом. Але хіба любов не можна виростити? Хіба не можна допомогти їй зміцніти?

Телефон Поліни розрядився ще ввечері. Вона не знала, чи дзвонив Максим, чи писав повідомлення. Не знала, що він відчуває, що думає. Але вірила. Вірила, всупереч усьому, що завтра він знайде її. Прийде. І тоді все стане зрозуміло.

Засинаючи, вона згадала їхнє перше побачення. Кава в паперових стаканчиках, осіннє листя під ногами, його посмішку, відкриту, справжню.

— Я буду боротися за тебе, — прошепотіла вона в темряву. — За нас. За нашу сім’ю.

І заснула тривожним, чуйним сном матері, готової прокинутися від будь-якого шурхоту.

Ранок почався з дзвінка в двері. Поліна схопилася, серце шалено закалатало. Перша думка — Максим. Друга — свекруха. Третя — поліція. Віра Миколаївна випередила її. Коли Поліна вибігла в коридор, мати вже відчиняла двері.

На порозі стояв Максим. Він виглядав жахливо. Неголений, з червоними очима, в м’ятій сорочці. Судячи з усього, не спав усю ніч.

— Поліно! — видихнув він, побачивши дружину. — Господи, Поліно!

Його погляд упав на її обличчя. На синці, на розсічену губу. Він зблід.

— Це… Це правда? Те, що сказали поліцейські, що це мама…

— Пусти його! — тихо сказала Поліна. — Нам треба поговорити.

Віра Миколаївна відсторонилася. Максим ступив через поріг. Невпевнено, ніби боявся, що його проженуть.

— Машенька? — насамперед запитав він.

— Спить. Мама з нею.

Вони пройшли на кухню. Поліна налила води. Собі і йому. Руки не тремтіли, хоча всередині все тряслося.

— Розповідай, — звеліла вона.

І Максим розповів.

Він був на роботі. Затримався допізна, розбирався з документами по новому проєкту. Телефон розрядився, зарядку забув удома. Коли приїхав, побачив поліцейську машину біля воріт. Інеса Аркадіївна кричала щось про беззаконня і свавілля. Поліцейські відвозили Машеньку.

— Я нічого не розумів, — говорив він, і голос його зривався. — Мама твердила, що це якась помилка, що Поліна збожеволіла, що… Але я не вірив. Не міг повірити. Зателефонував до відділку, там сказали, що ти подала заяву, що дитину передано матері за законом. Я запитав, яку заяву, і вони… вони розповіли. Про побої, про погрози, про…

Він підняв на неї очі, повні болю, провини, відчаю.

— Скажи, що це неправда. Скажи, що це якась помилка. Моя мати… Вона не могла… Вона б ніколи…

— Подивися на мене, — тихо сказала Поліна.

Він дивився на синець під оком, на розсічену губу, на садно на вилиці.

— Це зробила твоя мати. Учора ввечері, у своїй кімнаті. Вона била мене і говорила, що я — ганьба вашої родини, що вона змусить тебе розлучитися зі мною, що забере Машеньку, що я… що я зникну назавжди, якщо спробую чинити опір.

Максим мовчав. Обличчя його було сірим, неживим.

— Я не вірив, — нарешті вимовив він. — Коли поліція говорила, я не вірив. Думав, це якесь непорозуміння. Але тепер… — Він устав, підійшов до вікна. Плечі його здригалися. — Усю ніч я думав, згадував, як вона завжди була такою — жорсткою, контролюючою. Як батько мовчав, коли вона кричала. Як я мовчав, коли вона принижувала тебе. Я думав, це просто її характер, що вона бажає добра, а просто не вміє виражати. Але це… це не характер. Це… це хвороба.

Він повернувся.

— Поліно, я винен. Перед тобою, перед Машенькою, перед нами. Я повинен був захищати вас, а замість цього…

— Так, — сказала Поліна. — Повинен був, але не захистив.

Слова прозвучали жорстко, але вона не могла інакше. Чотири роки мовчання, терпіння, поступок. Все це рвалося назовні.

— Я намагалася говорити тобі. Багато разів. Але ти не чув. Або не хотів чути. Тобі було простіше погоджуватися з нею, ніж сперечатися. Простіше робити вигляд, що все нормально, ніж визнати, що твоя мати чудовисько.

— Я знаю, — прошепотів він. — Я все знаю. І я… я не знаю, як це виправити. Але я хочу. Хочу виправити. Хочу бути поруч з тобою, з Машенькою. Хочу бути справжнім чоловіком. Справжнім батьком.

Поліна мовчала. Дивилася на нього. На цього чоловіка, якого любила, незважаючи ні на що. На його згорблені плечі, на його червоні очі, на його тремтячі руки.

— Це не просто слова, — нарешті сказала вона. — Ти розумієш? Це не «вибач, я більше не буду». Це вибір. Ти повинен вибрати. Я і Машенька — або твоя мати. Третього не дано.

— Я вибираю вас, — одразу відповів він. — Тебе, Машеньку, нашу сім’ю.

— Без вагань? Легко сказати. А коли твоя мати зателефонує? Заплаче. Скаже, що ти її зраджуєш. Що вона все робила заради твого блага. Ти витримаєш?