Ціна свободи: яку умову поставив син ув’язненого впливовому судді просто посеред заповненого залу
«Я допоможу панові знову ходити, тільки відпустіть мого тата». Ця фраза пронизала, наче стріла, гнітючу тишу судової зали, що повисла просто перед оголошенням вироку. Маленька дівчинка, якій на вигляд було не більше семи років, дозволила собі немислиму зухвалість, звертаючись до найсуворішого судді в усьому місті.
Голос у неї не тремтів, але це не завадило залі миттєво вибухнути реготом. Присутні адвокати відверто глузували. Репортери, ніби потрапили на безкоштовну виставу, почали квапливо чиркати у своїх блокнотах. Родичі в залі лише недовірливо хитали головами…
В очах присутніх усе це виглядало украй абсурдно. Худорляве дівча в скромній сукенці та кросівках, що багато бачили на своєму віку, давало обіцянку поставити на ноги людину, прикуту до інвалідного візка останні п’ятнадцять років. Суддя Павленко, чия суворість і крижаний спокій були відомі всім, похмуро витріщився на дитину.
Його суворе обличчя, пооране глибокими зморшками, видавало людину, яка давно втратила віру в усе, крім букви закону та паперів на своєму робочому столі. «Дівчинко, — промовив він голосом, що різав, мов лезо, — це зала судових засідань, а не арена цирку. Твої слова ніяк не вплинуть на закон. Твій батько отримає свій термін, і жодне диво цьому не завадить».
Сміх у залі став тільки гучнішим. Якась дама досить голосно прошепотіла: «Бідолаха, зовсім з’їхала з глузду». Інший чоловік відкрито глумився.
«Ну то змусь його затанцювати, дівчинко, ми всі чекаємо!» На лаві підсудних батько в кайданках беззвучно плакав. Його плечі здригалися, але причиною тому був не страх перед вироком, а гострий біль від приниження, якого зазнавала його донька.
Він спробував підвестися, благаючи:
