Ціна втечі: що зробив начальник, коли побачив сльози покинутої нареченої
Без підписів, без печаток. Для гостей. Щоб цей вечір не перетворився на публічну страту».
Марина Володимирівна подивилася на Злату, на її білу сукню, на натовп за дверима, на все це свято, яке ось-ось завалиться остаточно. І щось здригнулося в її обличчі. «Добре», — сказала вона тихо. — «Але ви розумієте, що юридично це нічого не означає». — «Розуміємо».
Вони повернулися до зали, і Марина Володимирівна вимовила ті самі слова, що вимовляла сотні разів, але без папки з документами, без розписів у журналі, без гербової печатки. Красива вистава для півтори сотні глядачів. «Чи згодні ви, Злато Аркадіївно, взяти за чоловіка Святослава Романовича?» — «Так».
Власний голос здався їй чужим, далеким, таким, що належить комусь іншому. «Чи згодні ви, Святославе Романовичу, взяти за дружину Злату Аркадіївну?» — «Так». — «Оголошую вас чоловіком і дружиною». Гості не знали, що це була тільки церемонія, а справжню заяву вони подадуть у понеділок і розпишуться через місяць за законом.
Але зараз це не мало значення, Святослав поцілував її коротко, ледь торкнувшись губ. І в цій стриманості було більше поваги до її кордонів, ніж у всіх палких зізнаннях Олега за два роки їхніх стосунків. Він не скористався ситуацією, не взяв більше, ніж було необхідно для переконливості, і Злата відчула вдячність, гостру і несподівану. Володимир Петрович Коваль грюкнув дверима, ведучи ридаючу дружину — їхня ганьба була навіть глибшою, ніж у Злати, бо це їхній син виявився негідником.
Потім був банкет, нескінченні рукостискання, обійми від людей, чиїх імен вона не пам’ятала. Питання, на які Злата відповідала на автопілоті, поки Святослав елегантно відводив розмови в безпечне русло, перехоплюючи найнезручніші моменти зі спритністю досвідченого дипломата. «То як ви познайомилися?» — кузина Марина вчепилася в її лікоть хваткою бультер’єра, очі горіли цікавістю.
«Адже ще вчора ти казала, що виходиш за Олега. Це що, роман був таємний? Мені потрібно…». — «Телефон!» — Злата вирвалася і втекла до вікна, де можна було хоча б вдихнути. Щоки горіли від натягнутих посмішок, м’язи обличчя зводило від напруги.
Фата тиснула на маківку багатотонним вантажем, підбори впивалися в стопи з кожним кроком все нещадніше. Вона була актрисою в п’єсі без сценарію, і завіса все не опускалася, а глядачі вимагали продовження. «Увага!» — голос Святослава розрізав гул голосів, і Злата обернулася.
Він стояв у центрі зали з келихом у руці, і світло люстр падало на його обличчя, висвітлюючи риси, які вона бачила три роки, але ніколи по-справжньому не помічала. «Я хочу виголосити тост». Гості притихли, і навіть дядько Лаврентій закрив рота. «Три роки», — почав Святослав, і Злата відчула, як у грудях стало тісно.
«Я спостерігав за Златою в нашому ювелірному домі. За тим, як вона вирішує творчі завдання, які інші дизайнери навіть не помічають. За тим, як вона ставиться до людей — однаково тепло і до кур’єра, який привозить матеріали, і до клієнта, здатного купити весь наш магазин. За тим, як її дизайн поєднує традиції українського ювелірного мистецтва з тим, що буде актуально через десять років».
Він повернувся до неї, і його погляд зустрівся з її поглядом через усю залу, через голови гостей, через кришталеві люстри й білі троянди. «Сьогодні я нарешті зміг показати їй, що бачу в ній щось особливе». …
