Ціна втечі: що зробив начальник, коли побачив сльози покинутої нареченої
Ми можемо зупинитися. Тобі не потрібно робити нічого, чого ти не хочеш». — «Впевнена», — Злата притягнула його до себе. — «Я давно ні в чому не була так впевнена».
Пізніше, лежачи в темряві й слухаючи його дихання, вона зрозуміла, що переступила межу, з-за якої немає повернення. Це перестало бути фарсом, перестало бути грою для гостей, і вона відчувала, що перебуває саме там, де має бути. Вперше з того ранку, коли вірила, що вийде заміж за Олега.
Ранкове світло просочувалося крізь штори президентського люксу золотистими смугами, коли Злата розплющила очі. Святослав спав поруч, і його обличчя в спокої виглядало молодшим, м’якшим. Вона піднялася на лікті, розглядаючи людину, яка вчора була їй практично незнайома і яка якимось чином знала її краще, ніж будь-хто інший.
Телефон на тумбочці завібрував, порушуючи тишу: 32 повідомлення, 15 пропущених дзвінків. Святослав розплющив очі, побачив її й посміхнувся повільною, обеззброюючою посмішкою. «Доброго ранку, дружино». — «Доброго ранку, чоловіче». Вона не змогла стримати посмішки у відповідь.
Телефон Злати задзвонив тієї ж секунди, на екрані висвітилося «Мама», і вона глибоко вдихнула. «Злато, де ти?» — голос Ніни Павлівни зривався на вереск, і було чути, як на задньому плані бурчить батько. — «Ти в порядку? Ми з батьком всю ніч не спали, намагаючись зрозуміти, що вчора сталося. Як ти опинилася заміжня за своїм начальником?»
Злата подивилася на Святослава, який мовчки поклав руку їй на стегно. Простий жест підтримки, що говорив більше будь-яких слів. «Ти збираєшся продовжувати цей фарс?» — голос матері став різкішим. — «Чи розлучишся, як будь-яка розсудлива людина? Батько вже дізнався, які документи потрібні для анулювання».
«Я не знаю, мамо», — Злата почула власний голос, на диво спокійний, на диво твердий. — «Ми все ще намагаємося розібратися. Але я обіцяю тобі: це не був фарс. І я прийняла це рішення нелегко». Зустріч призначили на полудень у заміському будинку батьків у Конча-Заспі, де батько любив проводити вихідні.
«Ти в порядку?» — запитав Святослав, коли вона поклала телефон на тумбочку. «Зараз я почуваюся краще, ніж за дуже довгий час», — відповіла Злата і сама здивувалася тому, наскільки це було правдою. Телефон Святослава задзвонив знову, і на екрані висвітилося ім’я «Лєна».
«Братику!» — жіночий голос, глузливий і стривожений одночасно, заповнив кімнату. — «Я побачила фотографії у світських пабліках Києва, і мені довелося тричі перечитати підписи, щоб повірити. Весілля-сюрприз, де нареченого замінили просто біля вівтаря. Серйозно? Це правда ти?»
«Лєно, це складно пояснити по телефону…». — «Мама вже забронювала квиток на завтра», — перебила сестра. — «Вона в повній паніці, думає, що тебе причарували. Тож пояснюй швидко, поки вона не зателефонувала сама». Святослав коротко виклав ситуацію: як дізнався про весілля, як приїхав і побачив цей кошмар, як прийняв рішення.
Злата слухала, як він описує події вчорашнього дня, і його голос звучав інакше, ніж зазвичай, тепліше й м’якше. «Тільки ти міг таке утнути», — Лєна розсміялася, але потім її тон став серйозним. — «Там справді щось є? Чи ти просто граєш роль лицаря в сяючих обладунках?»
Святослав подивився на Злату, що лежала поруч із ним, і в його погляді вона побачила відповідь раніше, ніж він вимовив її вголос. «Щось є», — сказав він сестрі, не відводячи очей від Злати. — «Щось важливе». — «Тоді боріться за це», — голос Лєни наповнився теплотою. — «Не дозволяйте думці інших людей диктувати вам, що робити».
Дорога до Конча-Заспи зайняла трохи більше години. І весь цей час Злата дивилася у вікно на пейзажі, що пропливали повз, намагаючись зібратися з думками перед неминучою розмовою. Святослав вів машину мовчки, не порушуючи її зосередженості, і ця тиша між ними була наповненою взаємним розумінням.
Коли «Mercedes-Maybach» звернув на під’їзну доріжку і зупинився перед заміським будинком Висоцьких — добротним котеджем з видом на Дніпро, — вона відчула, як усередині все стискається. «Пам’ятай», — Святослав узяв її за руку, переплітаючи пальці з її пальцями. — «Ми команда. Що б там не сталося, ми зустрінемо це разом».
Біля дверей їх зустріла Ніна Павлівна з нечитабельним виразом обличчя, але коли її погляд упав на їхні з’єднані руки, він потеплішав — ледь помітно. У вітальні чекав Аркадій Федорович зі схрещеними на грудях руками, а поруч із ним — і це було несподіванкою — сиділа Даша, яка посміхнулася підбадьорливо.
«Отже», — Аркадій Федорович заговорив першим. — «Хто-небудь пояснить мені, що вчора сталося?
