Ціна вигнання: яку страшну правду про спадщину дізнався син свекрухи на порозі елітної квартири
— Він увімкнув запис.
Голос Зінаїди заповнив кімнату.
«Вона попросила дістати щось з лабораторії. Я не знала навіщо. Думала, для себе, від безсоння. А потім Алевтину забрали в клініку, і я зрозуміла…»
— Вимкни! — заверещала Тамара Павлівна. — Вимкни це негайно!
— Навіщо? — Семен Сергійович посміхнувся холодною посмішкою. — Ми тільки почали.
Наступна година була схожа на суд. Свідчення, записи, документи — все, що Семен Сергійович зібрав за ці дні. Тамара Павлівна спочатку відпиралася, потім кричала, потім погрожувала. А потім зламалася.
— Так! — виплюнула вона. — Так, я це зробила! І що? Ця погань хотіла забрати мого сина. Відвести його кудись. Я не могла цього допустити.
— Вона була його дружиною, — тихо сказав Андрій. — Вона його кохала.
— Кохала? — Тамара Павлівна розреготалася. — Ніхто не може кохати моїх синів так, як кохаю їх я! Ніхто! Я їх народила, я їх виростила, я віддала їм усе життя. А ці… ці приблудні… вони приходять і забирають те, що моє.
— Ми люди, — сказала Дарина. — Не речі. І ваші сини теж люди. Вони мали право на власне життя, на власний вибір.
— Право? — свекруха схопилася. — Яке право? Вони мої! Розумієш? Мої! Іван помер і залишив мене з двома хлопчиками, і я присягнулася, що нікому їх не віддам.
Андрій здригнувся при згадці батька.
— Тато помер… Ти ніколи не розповідала, як саме.
Тамара Павлівна осіклася. В її очах промайнуло щось — страх, провина? — і тут же зникло.
— Серцевий напад. Ти знаєш.
— Знаю те, що ти мені розповіла. Але тепер я не впевнений, що це правда.
Повисла тиша. Важка, задушлива.
— Ти… — Тамара Павлівна зробила крок назад. — Ти не посмієш.
— Я вже зв’язався з архівом, — сказав Семен Сергійович. — Свідоцтво про смерть, медичний висновок — все буде перевірено.
Свекруха стояла посеред кімнати — загнана, викрита. Вперше в житті вона втратила контроль. Вперше все пішло не за її планом.
— Ви… Ви всі пошкодуєте! — прошипіла вона. — Я вам влаштую…
— Ні. — Дарина зробила крок до неї. — Це ви влаштували достатньо. Ви зламали життя Алевтині. Ви довели до смерті власного сина. Ви намагалися знищити мене. Але це закінчилося.
Вона дістала телефон і показала свекрусі екран. Червона кнопка запису блимала вже 40 хвилин.
— Все записано. Ваше зізнання. Ваші слова. І якщо ви спробуєте ще раз наблизитися до мене, до мого сина або до когось з моєї родини, цей запис опиниться скрізь. У поліції. В інтернеті. У всіх ваших знайомих.
Тамара Павлівна дивилася на неї з ненавистю — чистою, концентрованою.
— Ти ще пошкодуєш, — прошепотіла вона. — Ти не знаєш, з ким зв’язалася.
— Знаю, — Дарина посміхнулася. — З жалюгідною, самотньою жінкою, яка так боялася втратити контроль, що знищила всіх, хто її любив. Ви хотіли, щоб я приповзла назад? Ось моя відповідь: я стою на ногах. У мене є дім, сім’я, майбутнє. А у вас нічого. Тільки ненависть і порожнеча. — Вона відчинила двері. — Ідіть. І не повертайтеся.
Коли двері за свекрухою зачинилися, Дарина відчула, як ноги підкошуються. Людмила Сергіївна підхопила її, посадила на диван.
— Все, доню. Все закінчилося.
— Мамо… — Дарина притулилася до неї, як у дитинстві. — Мамо, я так втомилася.
— Знаю, рідна. Знаю.
Алевтина тихо плакала в кутку — сльози полегшення, звільнення. Семен Сергійович поклав їй руку на плече. Андрій стояв біля вікна, дивлячись услід фігурі матері, що віддалялася. Потім повернувся до Дарини.
— Що мені тепер робити?
