Ціна вигнання: яку страшну правду про спадщину дізнався син свекрухи на порозі елітної квартири

— Біля автобусної зупинки. Біля їхнього будинку. Ксюшо… У мене нічого немає. Взагалі нічого.

— Стій там. Я зараз приїду.

Дарина опустилася на холодну лавку. Мишко заворушився уві сні, і вона закутала його полою своєї сукні — жалюгідний захист від пронизливого вітру.

Як це сталося? Ще вранці все було нормально. Вона готувала сніданок, Андрій збирався на роботу, свекруха бурчала за своїм звичаєм. А потім прийшла якась жінка, Дарина її раніше не бачила. Повна, з маленькими очима і тонкими губами. Вони зі свекрухою зачинилися в кімнаті, довго про щось шепотілися.

А потім… Потім було пекло. Тамара Павлівна вилетіла з кімнати з перекошеним обличчям і почала кричати. Звинувачувати. Ображати. Андрій повернувся з роботи раніше звичайного — мабуть, мати зателефонувала. І став на її бік. Навіть не запитавши. Навіть не давши Дарині пояснити. Хто була та жінка? Що вона наговорила? І головне — навіщо?

Фари освітили зупинку. Старенька «Тойота» Ксюші загальмувала біля бордюру, і подруга вискочила, не заглушивши мотор.

— Господи, Дашко, ти ж синя вся! Скільки ти тут сидиш?

— Не знаю. Годину, може, більше.

Ксюша зняла з себе куртку і накинула на подругу.

— В машину. Швидко. Мишко як?

— Спить. Він не розуміє.

— І слава Богу.

У машині було тепло. Так тепло, що Дарина розридалася без звуку. Тільки сльози текли по щоках, і вона ніяк не могла зупинитися.

Ксюша мовчки вела машину, іноді поглядаючи на подругу. Вони знали одна одну двадцять років, з першого класу. Разом пережили перше кохання, першу зраду, втрату рідних. Ксюша була поруч, коли Дарина, засліплена коханням, виходила за Андрія, і єдина сказала правду: «Ти впевнена? Він якийсь… ніякий». Дарина не послухала. А треба було.

— Розповідай, — сказала Ксюша, коли вони припаркувалися біля її під’їзду. — Що сталося?

І Дарина розповіла. Все з самого початку. Про ту жінку, про звинувачення у зраді, про крижане мовчання Андрія.

— Зрада? — Ксюша насупилася. — Ти ж крім мене взагалі ні з ким не бачишся. Яка зрада?

— Я не знаю, Ксюш. Клянуся, не знаю. Може, вони мене з кимось переплутали. Або…

Ксюша замовкла, щось обмірковуючи.

— Або що?

— Або комусь дуже потрібно було тебе прибрати з цієї родини. І цей хтось знайшов спосіб.

Дарина завмерла.

— Ти думаєш?

— Я нічого не думаю. Поки що. Але твоя свекруха — та ще змія. Це я тобі з першого дня говорила.

Змія. Так, мабуть, це слово ідеально пасувало Тамарі Павлівні.

Вночі Дарина не могла заснути. Мишко сопів поруч на дивані, який Ксюша їм постелила у своїй крихітній однушці. А Дарина лежала і дивилася в стелю, прокручуючи в голові події останніх трьох років.

Як вона взагалі опинилася в цій родині? Вони познайомилися на дні народження спільного знайомого. Андрій здався їй тихим, надійним, ґрунтовним. Не красень, але й не потвора. Не багач, але з хорошою роботою і власною квартирою. Після низки невдалих романів Дарині хотілося стабільності. І Андрій, здавалося, міг її дати.

Перший дзвіночок пролунав, коли він познайомив її з матір’ю. Тамара Павлівна зміряла Дарину поглядом, як коня на ярмарку, і сухо запитала:

— Батьки чим займаються?

— Тато помер. Мама медсестра.

— Медсестра… — свекруха підтиснула губи. — Зрозуміло.

Що саме їй зрозуміло, вона не уточнила. Але з того дня Дарина знала: її тут не приймуть. Ніколи. Весілля зіграли скромно — Тамара Павлівна наполягла. Навіщо витрачатися? Все одно у нареченої ні рідні пристойної, ні приданого. Дарина проковтнула і це. Вона тоді ще вірила, що любов все подолає. Що свекруха з часом відтане. Що Андрій навчиться захищати свою сім’ю.

Три роки ілюзій. Три роки принижень. І ось підсумок: вона лежить на чужому дивані, без грошей, без документів, без майбутнього.

Під ранок Дарина все-таки заснула важким сном. Їй снився батько — такий, яким вона його запам’ятала в останній день. Він сидів на кухні їхньої старої квартири, пив чай і посміхався.

«Тату, — покликала вона, — тату, мені так погано».

«Я знаю, доню, — він простягнув до неї руку. — Але ти впораєшся. Ти сильніша, ніж думаєш. І пам’ятай: у тебе є те, про що ти забула».

«Що? Що в мене є?»

Але батько вже танув, розчинявся в ранковому світлі.

— Дашо… Дашо, прокинься.

Вона відкрила очі. Ксюша стояла над нею, вже одягнена, з чашкою кави в руках.

— Котра година?

— Восьма. Мені на роботу бігти. Ось, — вона поклала на тумбочку кілька купюр. — Тут небагато, але на перший час вистачить. У холодильнику їжа. У пакеті там йогурти дитячі, каша.

— Ксюш, я не можу…

— Можеш і будеш. Не сперечайся. Увечері поговоримо, вирішимо, що робити далі.

Коли за подругою зачинилися двері, Дарина ще довго лежала нерухомо. Мишко прокинувся, захникав, і вона машинально встала, погодувала його, переодягла — добре, що Ксюша знайшла якісь старі дитячі речі від племінника. Потім посадила сина дивитися мультики і дістала телефон.

Батарея показувала 15%. Потрібно зарядити, але спочатку… Спочатку вона повинна була зрозуміти, що сталося. Дарина відкрила список контактів. Андрій. Палець завис над кнопкою виклику. Ні. Не зараз. Вона ще не готова.

Замість цього вона зайшла в соціальні мережі. Сторінка свекрухи закрита, як і завжди. Тамара Павлівна параноїдально стежила за своєю приватністю. Сторінка Андрія — нічого нового, останній пост тримісячної давності.

А потім Дарина згадала. Та жінка. Повна, з маленькими очима. Вона бачила її раніше, але де? Пам’ять послужливо підсунула картинку: день народження свекрухи, півроку тому. Тамара Павлівна запросила вузьке коло — кілька подруг свого віку, які весь вечір обговорювали хвороби і пліткували про сусідів. Дарина тоді прислуговувала на кухні, розносячи закуски. І одна з жінок — так, точно, та сама! — подивилася на неї якось дивно. Оцінююче. Немов прикидала щось в умі.

Зінаїда. Здається, її звали Зінаїда. Подруга свекрухи ще з молодості. Вони разом працювали на якійсь фабриці, потім Тамара Павлівна пішла на підвищення, а Зінаїда так і залишилася рядовою робітницею. Але дружбу вони зберегли.

Дарина спробувала знайти її в друзях у свекрухи, але сторінка була закрита. Глухий кут.

Вона відклала телефон і подивилася на сина. Мишко захоплено стежив за пригодами мультяшних героїв, не підозрюючи, що його життя зруйнувалося. Йому всього два роки. Він не розуміє, що тато зрадив їх обох.

«У тебе є те, про що ти забула». Слова зі сну спливли в пам’яті. Про що говорив батько? Що вона забула?

І раптом, як спалах, Дарина згадала. Квартира.

Батько помер, коли їй було 17. Великий інфаркт, швидка не встигла. Мати тоді немов скам’яніла, замкнулася в собі. А через кілька місяців викликала Дарину на розмову.

— Батько залишив заповіт. На тебе.

— Що?

— Квартира бабусі, пам’ятаєш? Та, в якій ми жили, коли ти маленька була. Вона тепер твоя. Батько переоформив її на себе після смерті бабусі. А тепер… Ось документи. Сховай і нікому не показуй.

Дарина тоді була занадто пригнічена горем, щоб вникати в юридичні тонкощі. Вона машинально взяла папку з документами, сунула кудись і забула. Почалося доросле життя: інститут, робота, романи. А потім з’явився Андрій.

До того моменту минуло вже майже п’ять років після смерті батька. Дарина і мати жили разом, але стосунки ставали все більш напруженими. Мати не схвалювала її вибір: ні хлопців, ні подруг, ні роботу. Критикувала кожен крок. А коли Дарина привела додому Андрія, стався вибух.

— Ти зовсім осліпла? — кричала мати. — Та він же ганчірка! Мамин синок! Подивися на нього, він же слово поперек матері сказати не може. Ти хочеш все життя прожити з таким?

— Ти його не знаєш! Він хороший, добрий, надійний!

— Добрий? Надійний? Та він тебе кине при першій же труднощі! Згадай моє слово!

— Досить! — Дарина тоді грюкнула дверима так, що зі стелі посипалася штукатурка. — Ти завжди всім незадоволена. Батько помер, ти навіть не плакала. Ти взагалі здатна когось любити?

Це було жорстоко. Несправедливо. Мати плакала — тільки не при дочці. Дарина знала це. Але слова вже вилетіли, і забрати їх назад було неможливо.

— Іди, — сказала мати тихо. — Раз я така погана, йди. Вибирай свого недоумка. Але коли він тебе зрадить — не приходь. Я попередила.

Дарина пішла. І не поверталася п’ять років.

Квартира. Та папка з документами… Вона ж так і залишилася у матері. Чи ні? Дарина напружила пам’ять. Вона тоді була в такому стані… Начебто забрала папку з собою. Або спочатку забрала, а потім залишила у Ксюші, коли тимчасово жила у неї перед весіллям?

Точно. Ксюша. Дарина схопила телефон і набрала подругу. Після кількох гудків та відповіла пошепки:

— Дашко, я на нараді. Що сталося?