Ціна вигнання: яку страшну правду про спадщину дізнався син свекрухи на порозі елітної квартири

— Дивись! — вона сунула йому телефон під ніс. — Дивись, що твоя колишня витворяє!

— Хто?

Андрій взяв телефон, подивився на фото. Його обличчя змінилося: спочатку здивування, потім розгубленість, потім щось схоже на біль.

— Це… це Даша?

— Ні, королева англійська! Звичайно, Даша! Звідки в неї квартира? Ти знав?

— Ні, мамо. Я не знав. Вона ніколи не говорила.

— Ось! — Тамара Павлівна тріумфально тицьнула пальцем в екран. — Ось тобі й доказ! Я ж казала, вона нас обманювала! Прикидалася бідною сиріткою, а сама — з нерухомістю. Напевно коханець подарував. Той самий, про якого Зінаїда розповідала.

Андрій мовчав, дивлячись на фотографію. На усміхнене обличчя Дарини. На сина, якого не бачив більше місяця.

— Ти повинен поїхати туди, — сказала мати. — Розібратися. Дізнатися, звідки це все взялося.

— Мамо, може, не треба…

— Треба! — відрізала Тамара Павлівна. — Якщо ця квартира куплена під час шлюбу, половина твоя. За законом. Ти що, дозволиш їй себе обібрати?

Андрій скривився. Йому не хотілося нікуди їхати. Не хотілося бачити Дарину, пояснюватися, дивитися їй в очі. Але мати дивилася вимогливо, і він, як завжди, здався.

— Добре. Завтра поїду.

— Сьогодні! Зараз!

— Мамо, вже пізно.

— Нічого не пізно. Одягайся і їдь. І дізнайся все: звідки квартира, на кого оформлена, коли куплена. Все!

Андрій важко зітхнув і пішов одягатися. Адресу він знайшов легко: під одним з фото хтось запитав, і Ксюша відповіла: «Елітний квартал, будинок 12». Далі допоміг інтернет.

Під’їжджаючи до будинку, Андрій відчув, як всередині щось стискається. Це був не просто хороший будинок, це був дуже хороший будинок. Доглянута територія, підземна парковка, консьєрж у холі. Такого він собі дозволити не міг навіть із зарплатою інженера і материнською допомогою.

Консьєрж підозріло подивився на нього.

— Ви до кого?

— Квартира 41. До Дарини… — він зам’явся, не знаючи, яке прізвище назвати. — Ваше ім’я?

— Андрій. Я її чоловік. Колишній.

Консьєрж зняв слухавку, набрав номер.

— Дарино Миколаївно, до вас відвідувач. Каже, колишній чоловік. Впустити?

Пауза. Андрій затамував подих.

— Добре. Проходьте, четвертий поверх.

Ліфт піднімався повільно. Чи це йому так здавалося? Серце калатало десь у горлі. Що він їй скаже? Навіщо взагалі приїхав? Щоб виконати наказ матері? Щоб пред’явити претензії на квартиру, про існування якої не знав? Чи щоб побачити її?

За цей місяць Андрій часто думав про Дарину. Згадував, як вона сміялася, як готувала його улюблені млинці, як возилася з Мишком. Згадував її очі — теплі, карі, завжди дивилися на нього з любов’ю. Навіть коли він того не заслуговував.

А він… він стояв і мовчав, поки мати викидала її за поріг. Не сказав ні слова на захист. Не побіг слідом. Не зателефонував. Боягуз. Він був боягузом і знав це.

Двері ліфта відчинилися. Коридор чистий, світлий, з картинами на стінах. Квартира 41. Він підійшов і натиснув на дзвінок.

Кроки за дверима. Клацнув замок. Двері відчинилися.

Дарина стояла на порозі, і в Андрія підкосилися ноги. Вона змінилася. Не зовні — хоча й покращала, посвіжішала, немов з обличчя стерли печать постійної втоми. Змінилося щось інше. Погляд. Постава. Вона стояла прямо, впевнено, дивилася йому в очі без страху і без благання.

Але головне було не в цьому. За її спиною стояв чоловік. Високий, широкоплечий, з сивиною в темному волоссі. Він дивився на Андрія спокійно, з легкою посмішкою.

— Добрий вечір, — сказав чоловік. — Ви, мабуть, той самий Андрій?

Андрій відкрив рот і не зміг вимовити ні слова. Мозок відмовлявся обробляти інформацію. Чоловік? У Дарини? Так швидко?

— Чого тобі? — голос Дарини був холодним, як лід. Ніякої теплоти, ніякого хвилювання. Немов вона розмовляла з чужою людиною.

— Я… — він ковтнув. — Я хотів поговорити… про… про квартиру…

Дарина підняла брову.

— Про квартиру? Не про сина, якого ти не бачив місяць? Не про мене, яку ти вигнав на вулицю? Про квартиру?

Чоловік за її спиною хмикнув.

— Дашо, може, нехай увійде? Цікаво ж послухати, що скаже.

Дарина повагалася, потім відступила вбік.

— Заходь.

Андрій зробив крок через поріг і знову завмер. Квартира була світлою, затишною, якоюсь… живою. Зовсім не схожою на їхній будинок, де панувала мати і де все дихало її владою.

— Сідай, — Дарина вказала на диван. — Розповідай. Навіщо прийшов?

Андрій сів на диван, почуваючись так, немов потрапив на допит. Дарина влаштувалася в кріслі навпроти. Чоловік стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях.

— То це твій… — Андрій кивнув у бік незнайомця.

— Це мій дядько, — холодно відповіла Дарина. — Брат моєї матері. Семен Сергійович. Приїхав допомогти з переїздом.

— Дядько… — Андрій відчув, як відпускає щось всередині. Не коханець. Просто родич. Хоча яке йому тепер діло?

— То значить, ти все-таки спілкуєшся з матір’ю? — запитав він. — А мені казала, що ви в сварці.

— Ми були в сварці. П’ять років. А потім мене викинули на вулицю без копійки, і довелося помиритися.

Семен Сергійович хмикнув.

— Я коли дізнався, що племінницю викинули з дому з дитиною, одразу приїхав. Хотів знайти цього… чоловіка, — він вимовив останнє слово з неприхованим презирством, — і пояснити йому дещо по-чоловічому. Але Люда відмовила. Сказала: не треба, сам приповзе.

Андрій почервонів.

— Я не приповз. Я прийшов поговорити.

— Про квартиру, — нагадала Дарина. — Ти прийшов поговорити про квартиру. Тож говори. Що тебе цікавить?

Андрій ковтнув. Під поглядами цих двох усі материнські аргументи здавалися жалюгідними і безглуздими.

— Мама… Мама хоче знати, звідки вона. Ця квартира. Якщо вона куплена під час шлюбу…

Дарина розсміялася. Це був нехороший сміх — гіркий, злий.

— Під час шлюбу? Андрію, ти серйозно? На які гроші я могла б купити квартиру? Ти давав мені три тисячі на місяць на господарство і вимагав звіт за кожну копійку.

— Тоді звідки?