Ціна вигнання: яку страшну правду про спадщину дізнався син свекрухи на порозі елітної квартири

Storium · Читать на русском:

— Це спадщина. Від мого батька. Він залишив мені цю квартиру, коли мені було сімнадцять. Задовго до того, як я мала нещастя з тобою познайомитися.

Андрій замовк. Спадщина. Квартира існувала весь цей час, а він не знав. Дарина не говорила.

— Чому ти не сказала? — запитав він. — За три роки шлюбу — ні слова.

— А навіщо? — Дарина знизала плечима. — Щоб твоя мати вирішила, що я не така вже й жебрачка? Щоб почала поважати мене трохи більше? Не сміши. Вона ненавиділа мене з першого дня, і ніяка квартира цього б не змінила.

— Вона не ненавиділа…

— Андрію! — Дарина подалася вперед. — Твоя мати зробила все, щоб знищити мене. Три роки принижень. Три роки причіпок. Я неправильно готувала, неправильно прибирала, неправильно виховувала сина. Я була недостатньо хорошою для тебе, для неї, для її дорогоцінного дому. А потім вона найняла свою подружку, щоб та вигадала історію про зраду, і ти навіть не запитав мене. Не дав пояснити. Просто стояв і мовчав, поки мене викидали за двері.

— Я не знав, що це вигадка.

— А ти питав?! — голос Дарини зірвався на крик.

За стіною заплакав Мишко — мабуть, прокинувся. Семен Сергійович зробив крок до дверей.

— Я заспокою хлопчика. — А ти… — він тицьнув пальцем в Андрія, — слухай уважно. І мотай на вус.

Він вийшов. Дарина кілька секунд мовчала, приходячи до тями. Потім заговорила тихо:

— Я кохала тебе, Андрію. Справді кохала. Думала: ось він, моя людина. Надійний, спокійний, добрий. Мені здавалося, що твоя м’якість — це сила. Що ти просто не хочеш конфліктів. А потім зрозуміла: ти не м’який. Ти слабкий. Ти не здатний прийняти жодного рішення без маминого схвалення. Одружитися — з маминого дозволу. Вигнати дружину — за маминим наказом.

— Це не так…

— Це саме так. Скажи мені чесно: ти хоч раз за три роки став на мій бік? Хоч раз сказав матері «ні»?

Андрій відкрив рот і закрив. Тому що не міг згадати жодного такого випадку.

— Ось бачиш, — Дарина відкинулася на спинку крісла. — Ти й сам знаєш правду. Просто боїшся її визнати.

Вони мовчали. За вікном місто запалювало вечірні вогні, і квартира наповнювалася м’яким світлом вуличних ліхтарів.

— Що ти хочеш? — запитала нарешті Дарина. — Чого ти насправді хочеш?

— Не знаю. — Андрій потер обличчя руками. — Мама сказала приїхати. Розібратися.

— Мама сказала… — повторила Дарина з гіркою посмішкою. — Звичайно. А сам ти чого хочеш?

Андрій здригнувся.

— Сина. Мишка. Я… я сумую. Кожен день думаю про нього. Як він там? Що робить? Чи росте? Чи говорить нові слова?

В очах Дарини щось змінилося. Злість відступила, поступаючись місцем чомусь іншому — чи то жалості, чи то втомленому розумінню.

— Місяць, — сказала вона. — Цілий місяць ти не дзвонив, не писав, не цікавився. І тепер кажеш, що сумуєш.

— Мама сказала, що краще не…

— Знову мама! — Дарина схопилася з крісла. — Господи, Андрію, тобі 32 роки! Ти дорослий чоловік. У тебе є своя голова, свої думки, своя воля чи ні?

— Є! — він теж встав. — Є, Дашо! Просто… я не знаю, як нею користуватися. Все життя мама вирішувала за мене. Куди вступати, де працювати, на кому одружуватися…

— На кому одружуватися? — Дарина примружилася. — То це вона тебе до мене підштовхнула?

— Ні. — Він замотав головою. — Тебе я вибрав сам. Єдиний раз у житті зробив щось проти її волі. І вона мені цього не пробачила. Ні мені, ні тобі.

Дарина завмерла.

— Що ти маєш на увазі?

Андрій важко опустився назад на диван.

— Мама не хотіла, щоб я на тобі одружувався. Казала: безприданниця, жебрачка, мисливиця за грошима. Я вперше в житті сказав їй «ні». Сказав, що кохаю тебе і одружуся, навіть якщо вона проти. Вона… вона була в люті. Два тижні зі мною не розмовляла. А потім змирилася. Або я так думав.

— Але вона не змирилася, — повільно сказала Дарина.

— Ні. Вона просто чекала. Чекала моменту, щоб позбутися тебе. І коли Зінаїда запропонувала цей план…

— Який план?

Андрій підняв на неї змучені очі.

— Я не знав подробиць. Тільки чув, як вони шепотілися — мама і Зінаїда. За кілька днів до… до того дня. Щось про докази і привід. Я не надав значення. Не хотів думати.

— Не хотів думати… — Дарина відчула, як накочується нова хвиля люті. — Ти чув, як вони готують проти мене змову, і не хотів думати?

— Я не знав, що це серйозно. Думав, просто пліткують.

— І коли твоя мати почала кричати, що я повія і зрадниця, ти теж думав, що це просто плітки?

Андрій мовчав. Тому що сказати було нічого.

У кімнату повернувся Семен Сергійович з Мишком на руках. Хлопчик тер очі кулачками і сонно оглядався.

— Мамо, — сказав він, побачивши Дарину, — там дядько.

І тут він помітив Андрія. Очі розширилися.

— Тато…

Андрій встав. Зробив крок до сина, простягнув руки.

— Мишко… Синку…

Але хлопчик раптом відвернувся, уткнувся в плече Семена Сергійовича.

— Не хочу, — сказав він голосно. — Тато поганий. Тато маму образив.