Ціна зради: який сюрприз чекав на мачуху
Чорні машини повільно від’їжджали з цвинтаря, залишаючи за собою тонкі сліди на мокрому асфальті. Матвій стояв біля огорожі, стискаючи в руці зів’ялу гвоздику. Десять років — занадто мало, щоб розуміти смерть, але достатньо, щоб відчувати порожнечу.
Батько пішов швидко. Три тижні тому лікарі поставили діагноз, а ще через десять днів його не стало. Інфаркт, сказали вони. Серце не витримало. Матвій не встиг нічого: ні попрощатися по-справжньому, ні запитати про те, що тепер буде. Батько лише стиснув його долоню востаннє і прошепотів щось нерозбірливе. Хлопчик розчув тільки: «Пробач, сину».
Вікторія стояла осторонь, у чорному костюмі від відомого модельєра, з ідеальним макіяжем і байдужим обличчям. Вона вийшла за батька два роки тому, коли Матвію було вісім. Мати померла, коли йому виповнилося п’ять, і батько довго не міг оговтатися від втрати. Вікторія з’явилася раптово — яскрава, впевнена, яка вміла говорити правильні слова. Вона заповнила порожнечу в домі, але не в серці хлопчика. За ці два роки Матвій так і не навчився називати її мамою.
Та вона й не просила. Вікторія була ввічлива, але холодна. Вона купувала йому одяг та іграшки, стежила за оцінками в школі, але ніколи не обіймала і не цілувала на ніч. Батько цього не помічав або вдавав, що не помічає. Він був занадто вдячний за те, що в домі знову з’явилася жінка.
Тепер батька не було. І Матвій залишився наодинці з жінкою, яка дивилася на нього так, ніби він був прикрою перешкодою.
— Матвію, ходімо, — голос Вікторії прозвучав різко. — Все скінчилося.
Хлопчик слухняно пішов за нею до машини. Блискучий чорний позашляховик стояв біля воріт цвинтаря. Вікторія сіла за кермо, навіть не глянувши на пасинка. Матвій влаштувався на задньому сидінні, притискаючи до грудей старий рюкзак з підручниками. У кишені джинсів лежав зім’ятий папірець. Батько сунув його йому в руку за день до смерті.
«Дядько Григорій. Якщо що, він допоможе. Пробач, сину».
На папірці був написаний номер телефону. Матвій не знав, хто такий дядько Григорій. Батько ніколи про нього не розповідав. Але тепер ця записка була єдиною ниточкою, що пов’язувала хлопчика з минулим.
Машина рушила. Вікторія мовчки вела її знайомими вулицями, але замість того щоб звернути до будинку, вона виїхала на трасу. Матвій насторожився.
— Ми куди їдемо? — тихо спитав він.
Вікторія не відповіла. Її пальці стискали кермо, погляд був спрямований уперед. Машина набирала швидкість, залишаючи позаду міську межу. Минуло більше години. За вікном миготіли поля, рідкісні дерева, спорожнілі придорожні кафе. Матвій почав турбуватися. Він хотів запитати ще раз, але щось у напруженій спині мачухи зупиняло його.
Нарешті машина з’їхала з траси на ґрунтову дорогу. Пил піднімався густою хмарою. Через кілька хвилин Вікторія різко загальмувала. Навколо не було нічого, тільки безкраї поля і вузька дорога, що йшла вдалину.
— Виходь, — сказала вона, не обертаючись.
— Що? — Матвій не зрозумів…
