Ціна зради: який сюрприз чекав на мачуху

— Виходь з машини! — вже голосніше повторила Вікторія.

Хлопчик повільно відчинив двері й виліз. Гарячий вітер вдарив в обличчя. Сонце пекло нещадно. Був кінець липня. Вікторія вийшла слідом. Її обличчя було безпристрасним, але в очах промайнуло щось схоже на полегшення.

— Там село, — вона вказала рукою на дорогу. — Іди прямо, не помреш. Мені не потрібен тягар, вся спадщина все одно дісталася мені.

Матвій стояв, не в змозі поворухнутися. Слова мачухи звучали нереально, ніби в поганому сні.

— Що ви… Що ви кажете? — тільки й зміг вичавити він.

— Я кажу правду, — Вікторія дістала з сумочки сигарету, закурила. — Твій батько залишив мені все. Будинок, бізнес, гроші на рахунках. Заповіт складено правильно, завірено нотаріусом. Ти мені не потрібен. Я не збираюся витрачати роки на виховання чужої дитини.

— Але… Але ж я… — Матвій відчував, як перехоплює горло. — Куди я піду?

— Це твої проблеми, — холодно відповіла Вікторія. — Іди в село, знайди кого-небудь. Може, там є притулок або дитячий будинок. Може, хтось із місцевих пошкодує. Мені все одно.

Вона кинула сигарету на землю, розтоптала каблуком і попрямувала до машини.

— Зачекайте! — крикнув Матвій. — У мене немає телефону, немає грошей, немає їжі!

Вікторія обернулася. На її обличчі промайнула посмішка.

— От і добре. Так ти швидше знайдеш, кому поскаржитися. А мені це тільки на руку. Менше свідків того, що я тебе кудись везла.

Вона сіла в машину, зачинила двері. Двигун заревів. Матвій кинувся вперед, але машина вже розвернулася. З-під коліс піднявся густий пил. Хлопчик закашлявся, закрив обличчя руками. Коли пил осів, чорний позашляховик вже зникав за поворотом.

Матвій стояв посеред порожньої дороги. Навколо була тиша, тільки вітер шелестів у придорожній траві. Він повільно опустився на коліна, відчуваючи, як підкошуються ноги. Шок скував усе тіло. Батька поховали всього годину тому. Годину тому він стояв біля могили, а тепер його кинули на узбіччі, як непотрібну річ. Сльози підступили до горла, але не полилися. Матвій стиснув кулаки, витер обличчя. Плакати не було часу. Треба було думати, що робити далі.

Він дістав з кишені зім’ятий папірець. Номер телефону. Дядько Григорій. Але як зателефонувати, якщо немає телефону? Хлопчик підвівся на ноги, обтрусив джинси. Треба було йти в село. Вікторія сказала — прямо цією дорогою. Може, там знайдеться телефон. Може, хтось допоможе.

Матвій закинув рюкзак на плечі й пішов уперед. Сонце пекло потилицю, ноги потопали в пилу. Він ішов повільно, економлячи сили. У горлі пересохло, але води не було. Він ішов і думав про батька. Чому він не розповів про брата раніше? Чому ніколи не згадував дядька Григорія? І що за заповіт, про який говорила Вікторія?

Дорога здавалася нескінченною. Матвій ішов уже більше години, але село все не з’являлося. Ноги почали боліти, кросівки натирали п’яти. Горло пересохло так сильно, що стало важко ковтати. Хлопчик зупинився, озирнувся. Праворуч виднілася вузька стежка, що вела до невеликого березового гаю. Може, там буде прохолодніше.

Він звернув з дороги й попрямував до дерев. Під їхньою тінню стало легше дихати. Матвій опустився на траву, притулився спиною до стовбура берези. Заплющив очі, намагаючись заспокоїтися. У голові крутилися уривки останніх днів: лікарня, бліде обличчя батька, його слабкий голос, похорон, холодне обличчя Вікторії та її слова.

«Уся спадщина дісталася мені».

Невже це правда? Невже батько заповів усе їй, нічого не залишивши синові? Матвій не міг у це повірити. Батько любив його, піклувався про нього. Навіть коли одружився з Вікторією, він завжди був уважний до сина. Купував йому книги, грався з ним вечорами, допомагав робити уроки. Як він міг просто взяти й залишити його без нічого?

Хлопчик розплющив очі, дістав папірець з номером телефону. «Дядько Григорій. Якщо що, він допоможе. Пробач, сину».

Чому батько просив вибачення? Що він знав? І чому ніколи не говорив про брата? Матвій згадав, як одного разу запитав батька про родичів. Йому було сім чи вісім років, і він тільки почав розуміти, що в інших дітей є бабусі, дідусі, дядьки й тітки. Батько тоді насупився і коротко відповів: «У нас нікого немає. Тільки ми з тобою». Більше Матвій не питав.

Тепер з’ясувалося, що брат все-таки був. І батько залишив його телефон на випадок біди. Отже, він передбачав, що може статися щось погане? Чи просто хотів дати синові шанс?

Матвій склав папірець і сховав у кишеню. Треба було йти далі. Треба було знайти телефон і зателефонувати цьому дядькові Григорію. Інших варіантів не було. Він підвівся, обтрусив джинси й повернувся на дорогу.

Сонце вже хилилося до горизонту, був пізній вечір. Матвій знову пішов уперед, але тепер помітив удалині якісь обриси. Дахи будинків? Чи просто міраж? Він прискорив крок. Обриси ставали яснішими. Це було село — невелике, з десятком будинків, розкиданих уздовж дороги. Матвій відчув полегшення. Хоча б дістався.

Він увійшов у село, озираючись на всі боки. Вулиці були порожні. Ні машин, ні людей. Тільки старі дерев’яні будинки з похиленими парканами й зарослими городами. Багато вікон були забиті дошками. Схоже, село вмирало. Матвій пройшов далі. На одному з будинків побачив табличку «Березівка». Отже, село все-таки було населеним.

Він підійшов до першого будинку, постукав у хвіртку. Ніхто не відповів. Спробував другий будинок. Та сама історія. Третій, четвертий — тиша. Хлопчик почав панікувати. Що, якщо тут нікого немає? Що, якщо село покинуте? Куди тоді йти?

Він пройшов ще трохи й побачив будинок, який виглядав житловим. Вікна були чисті, фіранки акуратно висіли. На подвір’ї росли квіти. Матвій підійшов до хвіртки, штовхнув її. Хвіртка відчинилася зі скрипом. Він пройшов на подвір’я і постукав у двері. Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім почулися кроки, і двері відчинилися.

На порозі стояла жінка років сорока п’яти, у простому домашньому одязі, з втомленим, але добрим обличчям.

— Доброго дня, — тихо сказав Матвій. — Можна увійти?

Жінка уважно подивилася на нього. Помітила запилений одяг, виснажене обличчя, рюкзак за плечима.

— Ти один? — спитала вона. — Де твої батьки?

Матвій відчув, як до горла знову підступають сльози.

— Батька поховали сьогодні, — вичавив він. — А… А мачуха висадила мене на дорозі. Сказала йти сюди.

Жінка ахнула. Вона відступила, відчиняючи двері ширше.

— Заходь швидше, — швидко сказала вона. — Як тебе звати?

— Матвій.

— Я — Ганна Сергіївна. Живу тут одна. Працюю вчителькою в сільській школі. Проходь, сідай.

Матвій увійшов у будинок. Усередині було прохолодно й чисто. Прості меблі, старий килим, книжкові полиці вздовж стін. Ганна Сергіївна провела його на кухню, посадила за стіл.

— Зараз я наллю тобі води, а потім ти все розповіси, — сказала вона, дістаючи з холодильника глечик.

Матвій жадібно випив склянку води, потім ще одну. Ганна Сергіївна мовчки спостерігала, а потім поставила перед ним тарілку з хлібом, маслом і сиром.

— Їж. А потім поясниш, що сталося.

Матвій взявся до їжі. Він не помічав, наскільки голодний, поки не побачив їжу. Ганна Сергіївна сіла навпроти й чекала. Коли хлопчик нарешті наситився, він почав розповідати. Повільно, запинаючись, підбираючи слова. Про смерть батька. Про холодну мачуху. Про похорон. Про те, як Вікторія висадила його посеред дороги, сказавши, що вся спадщина тепер її, і він їй не потрібен.

Ганна Сергіївна слухала мовчки, і з кожним словом її обличчя ставало все похмурішим.

— Це жахливо! — нарешті сказала вона, коли Матвій закінчив. — Як можна кинути дитину? Та ще й у такий день…

— У мене є номер телефону дядька Григорія, — Матвій дістав папірець. — Батько сказав, що він допоможе. Але я не знаю, хто це. І в мене немає телефону.

Ганна Сергіївна взяла папірець, подивилася на нього.

— Дядько Григорій. Отже, у твого батька був брат?