Ціна зради: який сюрприз чекав на мачуху

Восени завершився ремонт школи в селі Березівка. Григорій вклав великі гроші: замінили дах, вікна, опалення, зробили косметичний ремонт класів, закупили нові парти та підручники. Школа перетворилася. Ганна Сергіївна надіслала фотографії. Матвій розглядав їх, посміхаючись. Школа виглядала як нова. Діти посміхалися на тлі яскравих стін і нових меблів.

— Ви зробили добру справу, — сказав Матвій дядькові.

Григорій знизав плечима.

— Я просто повернув борг. Ганна Сергіївна врятувала тебе. Це мала подяка.

Взимку прийшла звістка про Вікторію. Вона відбувала термін у колонії, але подала апеляцію, намагаючись скоротити покарання. Суд відхилив апеляцію. На Вікторію чекали ще три роки за ґратами. Матвій відчув дивне полегшення. Справедливість перемогла. Вікторію покарано. А він живе далі, будує майбутнє.

Навесні Григорій оголосив:

— Влітку ми знову поїдемо до Ганни Сергіївни. Але не просто в гості. Я купив сусідній будинок. Відремонтую його, і ми будемо приїжджати туди щоліта. Тобі потрібен відпочинок від міста. Та й мені теж.

Матвій зрадів. Він сумував за селом, за тишею, за Ганною Сергіївною.

— Правда? Це чудово!

— Так. І ще дещо. Я хочу оформити постійну опіку над тобою. Не тимчасову, а постійну. Щоб офіційно стати твоїм опікуном до повноліття.

Матвій завмер.

— А це… Змінить щось?

— Формально – так. Фактично – ні. Ти й так живеш зі мною. Я піклуюся про тебе. Але постійна опіка дасть більше прав. Наприклад, я зможу приймати рішення про твоє здоров’я, освіту без зайвих узгоджень з органами опіки.

Матвій кивнув.

— Добре. Я згоден.

Григорій посміхнувся.

— Дякую за довіру.

Опіку було оформлено через місяць. Тепер Григорій офіційно став опікуном Матвія. Вони відзначили цю подію скромно: сходили в ресторан, потім у кіно. Матвій відчував тепло в грудях. У нього знову була сім’я. Маленька, але справжня.

Влітку вони поїхали в село. Будинок, який купив Григорій, був невеликим, але затишним. Вони разом займалися ремонтом, фарбували стіни, міняли підлогу, облаштовували кімнати. Ганна Сергіївна допомагала порадами, приносила пироги та варення.

— Які ви молодці, — говорила вона, оглядаючи будинок. — Тепер у вас є місце, куди приїжджати щоліта.

— Так, — погодився Григорій. — І це завдяки вам. Якби ви не прихистили Матвія тоді, нічого цього не було б.

Ганна Сергіївна посміхнулася.

— Все сталося так, як мало статися. Ми зустрілися, коли це було потрібно нам обом.

Дні в селі минали спокійно і розмірено. Матвій допомагав дядькові з ремонтом, купався в ставку, читав книги на ґанку. Іноді вони з Ганною Сергіївною ходили в ліс за ягодами або на риболовлю. Григорій приєднувався до них, і вони проводили цілі дні на природі.

Одного вечора, коли вони сиділи на ґанку, Ганна Сергіївна заговорила:

— Знаєте, я часто думаю про те, як усе склалося. Матвій втратив батька, я втратила сина. Ми зустрілися в найчорніший момент наших життів і допомогли одне одному. Це… диво!

Григорій кивнув.

— Так. Іноді життя зводить людей саме тоді, коли це найпотрібніше.

Матвій мовчав, слухаючи. Він згадував той день, коли Вікторія висадила його на узбіччі. Згадував, як ішов по пильній дорозі, не знаючи, що чекає попереду. Згадував, як побачив будинок Ганни Сергіївни і постукав у двері. Якби вона не відчинила, якби не впустила його… Що б з ним було?

— Дякую вам, — тихо сказав він, дивлячись на Ганну Сергіївну. — За те, що не прогнали мене тоді. За те, що допомогли. За все.

Ганна Сергіївна посміхнулася, витираючи сльози.

— Дякую. Це я маю дякувати тобі, хлопчику. Ти повернув сенс у моє життя.

Літо закінчилося. Вони повернулися до столиці. Матвій пішов до школи, продовжуючи вчитися і розвиватися. Григорій працював, керуючи бізнесом батька і піклуючись про племінника. Життя текло своїм чередом.

Минуло ще кілька років. Матвію виповнилося 16. Він виріс, став серйозним юнаком з чітким уявленням про майбутнє. Хотів стати лікарем, допомагати людям. Григорій підтримував його вибір, допомагав готуватися до іспитів. Кожне літо вони проводили в селі. Ганна Сергіївна ставала старшою, але все ще була бадьорою і веселою. Вони разом доглядали за городом, ходили на прогулянки, довго розмовляли вечорами.

Одного разу, коли Матвію було 17, Григорій сказав:

— Через рік ти станеш повнолітнім. Траст закінчиться, і ти отримаєш доступ до всієї спадщини. Будинок батька, бізнес, гроші на рахунках. Це велика відповідальність. Ти готовий?

Матвій задумався.

— Не знаю. Це лякає. Але я постараюся впоратися.

Григорій поклав руку йому на плече…