Дід сварив корову за те, що вона стоїть біля колодязя. Поки не побачив, що на дні
Родовище «Березівка» тим часом вийшло на проєктну потужність, кардинально змінивши соціальний ландшафт усього прилеглого району. Частина односельців казково розбагатіла, влаштувавшись на високооплачувану роботу або відкривши бізнес з обслуговування численних нафтовиків. Інші ж безперестанку скаржилися на зіпсовану екологію, розбиті великовантажами дороги і втрачений спокій колись тихої провінції. Василь Петрович часто спілкувався зі своїм старим другом Іваном, зізнаючись йому в тому, що часом сильно шкодує про той день, коли спустився в проклятий колодязь. У своєму новому невеликому стаді він завів молоду корівку, яку в пам’ять про рятівницю назвав Бурьонкою-другою.
Дивно, але ця тварина стала демонструвати ті самі лякаючі дивацтва, що і її легендарна попередниця багато років тому. Нова улюблениця регулярно підходила до високого паркану, що відокремлює їхній двір від промислової зони, і годинами гіпнотизувала поглядом нафтові качалки, що працювали. Коваленко прекрасно розумів, що коровою рухає банальний запах вуглеводнів, який густо висить у повітрі, але ця картина постійно повертала його в минуле. До початку тридцятих років родовище закріпило за собою статус одного з флагманів вітчизняної нафтовидобувної галузі. Обсяг витягнутої сировини давно перевалив за мільйон тонн, а в регіоні була вибудувана суперсучасна логістична та соціальна інфраструктура.
Особистий статок Василя Петровича до цього часу оцінювався в астрономічні шість мільярдів гривень, що робило його одним із найзаможніших людей у державі. Однак ці фантастичні цифри на банківських рахунках анітрохи не змінили його простого селянського світогляду і життєвих принципів. Він продовжував жити в скромному сільському будинку, левову частку своїх доходів спрямовував у благодійний фонд і особисто копався в городі. Його дивовижна біографія стала сюжетом для написання книг і сценаріїв, надихаючи мільйони людей на боротьбу за свої законні права. Олексій Коваленко, який перейняв естафету управління активами, виховував своїх дітей у суворості, прищеплюючи їм повагу до важкої праці та звичайних людей.
Життєвий шлях Василя Петровича завершився у дві тисячі тридцять п’ятому році, коли йому виповнилося сімдесят п’ять років. До цього моменту він набув статусу незаперечного морального авторитету, чиї благодійні ініціативи врятували безліч людських життів по всій країні. Проводити великого земляка в останню путь на скромне сільське кладовище в Березівці з’їхалися тисячі людей різних станів і рангів. На його могилі встановили суворий гранітний пам’ятник з лаконічним написом, а поруч розмістили невелику бронзову фігурку тієї самої корови. Родовище продовжувало качати нафту, доходи справно надходили до благодійного фонду, а в загоні вже підростала Бурьонка-третя, яка іноді замислено дивилася в бік гуркотливих вишок.
Ця прониклива історія назавжди залишиться яскравим свідченням того, що навіть одна маленька людина здатна кинути виклик могутній системі. Вона наочно демонструє, наскільки тернистий і небезпечний шлях до справедливості в суспільстві, де правлять бал корупція і великі гроші. Але водночас ця розповідь дає величезну надію на те, що стійкість духу і непохитні принципи можуть творити справжні чудеса. І хто знає, як склалася б доля цілого регіону, якби одного разу вранці звичайна корова не зацікавилася темним провалом старого колодязя. Озираючись на цей шлях, кожен мимоволі ставить собі запитання про те, чи вистачило б у нього мужності відмовитися від синиці в руках заради боротьби за праву справу.